Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як свист каменя, гримить ім’я хлопчини із Порторіа,
Гордий погляд, стрімка хода — безстрашний Балілла.
В історію зробив величний крок — яскравий честі урок,
І суть його зрозуміла нам: камінь в чоло — ворогам, щире серце — друзям.
Чути поклик сурми в окопі, значить, битви пробила година.
Гордості і хоробрості сповнений хлопчина,
Іде далеко і невпинно — його вже не лякає смерті гільйотина.
Найперше спалахнув вогонь, чорніший од ночі, а у нього гнів в душі клекоче.
Ось бомба у руці і віра в серці — до перемоги юність рветься...
О молодь, о молодь, ти розквіт краси, пробуджений весною,
Що швидко зів’яне під гнітом війни разом з тобою.
У долі гіркій твоя пісня невпинно луна
За Беніто Муссоліні айя, айя, алала!
У руках бомба Орсіні, і мечем терору
Безстрашно відстоїмо прапора честь і ворога поборем.
Крім того, фашисти аж ніяк не цуралися терористичних актів, зокрема у моїй версії «Джовінецци» є такі слова: «У руках бомба Орсіні, і мечем терору...» Здається, Орсіні — це той добродій, що вчинив замах на Наполеона III.
У полоні музики я й не помітив, як за вікном спустилася ніч, а з подвір’я, чи, може, з садка чи з пагорбів повіяло п’янкими пахощами лаванди (а мо’, то був чебрець, базилік чи щось інше — ботаніка ніколи не була моєю сильною стороною, я ж бо з тих, кого пошли за букетом троянд, а він повернеться з собачими яйцями, — можливо, то пахло голландськими тюльпанами). Хоч це могли бути й інші квіти, з нових, що Амалія вчила мене розрізняти, — далії чи цинії.
Об’явився Мату і, муркочучи, почав тертися об мої ноги. Я зауважив серед пластинок футляр з котиком і, змінивши гімн про Баліллу, поринув у журливий котячий спів. Котику-муркотику, чому ж ти помер?
Як місяць сходить з небес і навколо все засинає,
Раптом чую любе, солодке «мяу», і за котиком своїм зітхаю.
Муркотику, чому ти помер?
Ти смачно їв, вільно жив і ходив, куди хотів:
По дахах, між салату на городі й у затишній господі.
Чи вдосталь було хліба й молока тобі?
Вже більше не розчиняться для тебе двері в домі.
Я бачу, як гуляють дахами всі киці, твої знайомі,
Вони так само без тебе самотні й сумні,
І все одно закохано муркочуть тобі.
Не знають, що ти не прибіжиш на поклик, мій любий котик.
Цікаво, а «баліллійці» теж наспівували «Котику-муркотику»? Так, мабуть, мені слід знову повернутися до муссолінщини. Врешті, Мату байдуже, яка пісня грає, тож, умостившись зручненько, я взяв кота на руки і, чухаючи йому за вушком і запаливши цигарку, влаштував собі full immersion[160] у войовничий світ хороброго Балілли.
Після години фашистських гімнів у моїй голові було напхом напхано патріотично-геройських рядків про жертовні атаки й зустріч зі смертю, клятв у вірності дуче аж до останньої краплі крові. Жертовник Вести нетлінним полум’ям горить, з палаючим серцем молодь, мов на крилах, летить. На надгробки і олтарі несуть смолоскипи яскраві солдати затяті та браві. І лунають присяги то тут, то там: Життя триває, плине швидко, прийдешнє провіщає нам. Байдуже нам, як будемо в неволі, нам наплювати на скрушну долю, аби народ наш сильний не знав неволі, перед лицем смерті безстрашний, на увесь світ славний, у чорних сорочках на смерть проти зла за дуче, за Імперію, айя, айя, алала. Слався, Імператоре, що світу новий закон дарував, за Рим, за нову Імперію шану тобі віддаю; покидаю я Батьківщину свою, у Абіссінію, люба Вірджиніє, йду. Я з Абіссінії любій Вірджинії викоханих сонцем палючим квітів букет принесу. Кревні простори Ніцци й Савойї, Корсики, кров’ю омитої, Мальти Риму оплот повернем, поклик свободи берегом туніським, горами й морем пронесем.
Чого ж я насправді хотів: повернути Ніццу італійцям чи тисячу лір зарплати, не знаючи, чи це багато, чи мало? Чи захоче хлоп’я, що грається у війну і солдатиків, битися за Корсику, кров’ю омиту, а не малодушничатиме, ховаючись поміж голландських тюльпанів та закоханих пінгвінів? Власне, а чи слухав я щось, окрім «Балілли», наприклад, про «Закоханого пінгвіна», читаючи «Капітана Сатану»? Чи уявляв я пінгвінів, скутих кригою в північних морях? Чи бачив я, читаючи «Навколо світу за вісімдесят днів», Філіаса Фоґа поміж степів та тюльпанів? І як уживався у моїй свідомості Рокамболь зі своєю гостро заточеною шпилькою з каменюкою, яку Джован Баттіста Перассо жбурнув в австріяків? Пісня про тюльпани з’явилася 1940-го, на самому початку війни, а отже, «Джовінеццу» я тоді теж наспівував. Але звідки я знаю, що не прочитав того ж таки «Капітана Сатану» і «Рокамболя» після 1945-го, коли про фашистські пісні вже не було й сліду?
Отже, треба будь-що відкопати мої шкільні підручники. Ось там я й знайду свою насправді першу читанку. Там кожна пісня датована абсолютно точно, тож я напевне знатиму, під які мелодії я тоді жив. Можливо, завдяки цим підручникам стане зрозумілішим, що спільного між «нам наплювати на скрушну долю» і різаниною з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод».
Про перепочинок не може бути й мови. Завтра ж вранці обов’язково піду на горище. З огляду на дідову методичність, він мав покласти шкільні підручники десь недалечко від дитячих книжечок. Це якщо дядько з тіткою не приклали свою безладну руку.
Наразі я вже втомився від закликів до слави й хоробрості. Я визирнув у вікно. Темні обриси пагорбів ясно виступали проти неба. Ніч була безмісячна, гаптована зорями. Чому це у мене злетів давно забутий вислів: гаптована зорями? Ймовірно, це рядки з якоїсь пісні. Я бачив небо, оспіване колись у пісні.
Я знову почав шпортатися у платівках. Вибирав усі, де хоч якось йшлося про зорі і небо. На дідовім програвачі вже можна було ставити кілька платівок одну на одну, таким штабом, щоб, коли закінчувалася одна, починала грати наступна. Немовби я сиджу біля радіо і мені не треба повертати коліщатко — радіо співає саме.
Я поставив платівки і, вмостившись на підвіконні, проти зористого неба, що нависало наді мною гаптованою ковдрою, поринув у солодку музику
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.