Читати книгу - "Книга Балтиморів"

На стадіоні Баккері розпочався матч. «Дикі коти» швидко взяли гору.

Скотт ухопив свій старий велосипед. Він був замалий для нього, та ще їздив. То було найважливіше. Скотт сів на нього і покотив до ліцею Баккері, зупиняючись час від часу, щоб звести дух.

Джилліана Невіль прийшла додому. Погукала Скотта, але він не відповів. Вона піднялася в спальню, прочинила двері й побачила, що він спить. Вирішила не турбувати його і лишила відпочивати.

Скотт приїхав на стадіон Баккері наприкінці першої чверті гри. «Дикі коти» вже вирвалися вперед в рахунку. Він лишив велосипед коло бар’єра і прослизнув у роздягальню.

Пролунав голос тренера Бендгема, що давав указівки гравцям, і Скотт сховався в душовій. Він не хотів бути глядачем. Він хотів грати. Треба було зачекати, поки мине ще одна чверть. А тоді побалакати з Гіллелем.

Джилліану Невіль охопило недобре передчуття, й вона вирішила збудити сина. Прочинила двері в спальню. Він спав.

Жінка підійшла до ліжка і, відкинувши ковдру, побачила, що під нею його нема: замість сина там лежали подушки, що створювали ілюзію людини.

Під час третьої чверті Скотт погукав Гіллеля, й той увійшов до душової.

— Що ти тут робиш?

— Я хочу грати!

— Сказився! Це неможливо.

— Прошу тебе. Мені хочеться бодай раз узяти участь у матчі.

Джилліана Невіль об’їздила весь Оук-Парк. Спробувала зателефонувати Патрикові, але він не відповідав. Подалася до Ґольдманів, але побачила замкнені двері: всі вони були на матчі.

Після третьої чверті матчу Гіллель побалакав із Вуді й пояснив ситуацію. Потім виклав йому свій задум. Вуді скористався перервою й поговорив із гравцями. Потім гукнув Раяна, крайнього нападника тендітної статури, і пояснив йому, що він має робити.

Джилліана повернулася додому. Нікого. Її охопила паніка, й вона заплакала.

До кінця матчу залишалося п’ять хвилин. Раян попросив дозволу піти з поля.

— Мені треба до вбиральні, пане тренере.

— Що, вже й почекати не можеш?

— Ох, та припекло!

— То хутчій!

Раян подався до роздягальні й дав свою футболку з шоломом Скоттові, який уже чекав там.

До кінця гри лишилося дві хвилини. Тренер посварився на Раяна, що вийшов із роздягальні, і звелів йому повернутися на місце. Бендгем так зосередився на грі, що не помітив підміни. Почалася гра. Раян якось дивно просувався полем, хода його була хибка. Тренер гукав йому, та той не реагував. Уся команда наче зсунулася з глузду і вишикувалася трикутником. «Що ви коїте, боже милий!» — вигукнув Бендгем.

І тоді Гіллель крикнув: «Зараз!» Вуді побіг до крайнього нападника і став поруч із ним. М’яч перейшов до «Диких котів», і Вуді зловив його. Всі гравці поставали довкола Раяна, який отримав м’яч і помчав полем, у супроводі всіх гравців, які захищали його.

Стадіон вмить замовк. Гравці команди-супротивника приголомшено стежили за щільним гуртом, що біг футбольним полем. Скотт перетнув лінію залікової зони і поклав м’яч на землю. Потім звів руки вгору, скинув шолом, і стадіон загаласував на радощах.

— Таааааааааааааааааааачдаааааааун «Диких котів» із Баккері, які здобули перемогу в цьому матчі! — загорлав коментатор у гучномовець.

«Це найліпший день у моєму житті!» — вигукнув Скотт, затанцювавши на моріжку. Всі гравці з’юрмилися довкола нього і, вхопивши на руки, понесли як переможця. Тренер Бендгем якусь мить стояв, роззявивши рота і не знаючи, як реагувати, а потім зареготав і теж заходився вигукувати Скоттове ім’я разом зі стадіоном, який вимагав, щоб той пробіг коло пошани. Скотт побіг, посилаючи поцілунки рукою й вітаючи всіх. Він пробіг половину стадіону, аж відчув, що серце його наче вилазить із грудей. Йому ставало дедалі тяжче дихати, він спробував, було, заспокоїтися, та відчув, що задихається. І раптом упав.

16

28 березня 2012 року Александра покинула Бока-Ратон і повернулася до Лос-Анджелеса.

У день від’їзду вона лишила під моїми дверми конверт. Лео побачив це і постукав до мене.

— Ви проґавили вашу подругу.

— У мене немає подруги.

— Щойно коло вашого дому зупинився величезний позашляховик, і Александра поклала коло ваших дверей оцей конверт.

Він простягнув його мені. На ньому було написано: «Маркусикові».

— Не знаю я, що це за Маркусик, — буркнув я.

— Гадаю, це ви, — сказав Лео.

— Ні. Це помилка.

— Ага, тоді я відкрию його.

— Тільки спробуйте.

— Таж я гадав, це не вам лист.

— Дайте-но його сюди!

Я взяв конверт і відкрив його. На аркуші паперу було написано тільки номер телефону, що вочевидь належав їй.

555-543-3984

А.

— Чому це вона залишає мені свій телефон? Та ще й під дверми, коли знає, що тут її може побачити якийсь газетяр чи навіть украсти цей конверт?

— Сердешний наш Маркусику, — сказав Лео, — ви такий буркотун!

— Не називайте мене Маркусиком. І ніякий я не буркотун.

— Авжеж, зануда. Ця прекрасна і хороша дівчинка геть розгубилася, бо вмирає від любові до вас, та не знає, як сказати вам про це.

— Вона не любить мене. То було колись.

— Ви що, навмисне дурня корчите? Ви вдираєтеся в її життя, що досі було таке спокійне і втішне, за однісіньку мить збурюєте його, вона тікає, та попри все, у час від’їзду, натякає, щоб ви зателефонували їй. Вам що, намалювати все це чи як? Маркусе, ви непокоїте мене. Таке враження, наче ви геть не знаєтеся на любовних походеньках.

Я глянув на аркуш у руці й запитав:

— То що я маю вчинити, пане сердечний лікарю?

— Зателефонуйте їй, дурнику ви такий!

Я довго не зважувався зателефонувати. Коли ж таки набрався сміливості, її телефон не відповідав. Либонь, була в літаку до Каліфорнії. Я спробував знову зв’язатися з нею за кілька годин: у Флориді було пізно, та в Лос-Анджелесі надвечір’я. Вона не відповіла. Александра сама зателефонувала мені. Я взяв слухавку, та вона нічого не казала. Ми довго мовчали обоє. Урешті вона мовила:

— Пам’ятаєш, після смерті мого брата… я тобі зателефонувала. Мені потрібна