Читати книгу - "Книга Балтиморів"

притуляв його до серця. Я танцював на бетонній долівці поштової контори. Александра написала мені. Мені! У мене аж усередині все бриніло від збудження. Сів до матінки в авто і, поки ми їхали назад, жодного слова не промовив. І коли ми вже зупинилися коло хати, сказав матері:

— Добре, що в мене немає муковісцидозу.

— Тим ліпше, дитино моя. Тим ліпше.

15

Того дня, 26 березня 2012 року, коли побачив світ глянцевий таблоїд, я не вилазив із дому.

Телефон мій розривався. Я не брав слухавку. Та й навіщо: всім кортіло знати, чи це справді так. Дізнатися, чи справді в нас із Александрою щось є.

Я знав, що незабаром під моїми дверми чатуватиме ціла юрма папараці. Тим-то вирішив податися на закупи, щоб кілька днів і носа з хати не потикати. Коли я повертався з супермаркету, напхавши цілий багажник продуктів, Лео, що порався в садку за своїм домом, запитав, чи мене часом не в облогу хтось узяв.

— А ви хіба не знаєте?

— Ні.

Я показав йому той журнал.

— Хто це знімав? — запитав він.

— Отой чолов’яга в мінівені. То був папараці.

— Ви хотіли уславитися, Маркусе. А тепер ваше життя вам не належить. Допомогти вам у чомусь?

— Ні, Лео, дякую.

Позаду раптом хтось загавкав. То був Дюк.

— Що ти тут робиш, Дюку? — запитав я.

Він глянув на мене своїми темними очима.

— Іди відціля, — сказав я йому.

Я пішов, щоб покласти частину торб коло ґанку, і пес подався за мною.

— Забирайся! — звелів я йому.

Він дивився на мене і не рушав з місця.

— Геть!

Він і не ворухнувся.

Тієї миті я почув гуркіт двигуна. Поруч загальмувало авто. Це був Кевін. Він аж не тямився від люті. Вискочив з автомобіля і побіг до мене, вочевидь, щоб натовкти пику.

— Чортів сину! — загорлав він мені в лице.

Я позадкував.

— Кевіне, нічого не сталося! Ті світлини — брехня! Александра належить тобі.

Він так і стояв на місці.

— Ти мене обдурив…

— Нікого я не дурив, Кевіне.

— Чому ти не сказав мені про те, що було поміж тобою й Александрою?

— Не я повинен був тобі це казати.

Він погрозливо тицьнув пальцем у мій бік.

— Забирайся з нашого життя, Маркусе!

Потім ухопив Дюка за нашийник і потягнув його до авто. Собака спробував видертися.

— Ану йди сюди! — загорлав Кевін, сіпнувши його.

Дюк заскавчав, намагаючись звільнитися. Кевін крикнув йому замовкнути і силоміць запхав у багажник свого джипа.

Потім сів за кермо, кинувши наостанок:

— Не підходь більше до неї, Ґольдмане! Ні до неї, ні до цього пса, ні до кого. Продай цей дім і котися відціля подалі. Для неї ти ніщо. Чув? Ніщо!

І притьма рвонув з місця.

Дюк ніжно глянув на мене крізь заднє скло і щось гавкнув, та я не зрозумів, що саме.

*

Балтимор

Осінь 1995 року

Восени настав новий навчальний рік і разом з ним відкрився футбольний сезон. Незабаром усі заговорили про «Диких котів» із Баккері. Чемпіонат вони розпочали з тріумфом. Весь ліцей був у нестямному захваті від цієї команди, яку стали вважати непереможною. Що ж такого сталося за ці кілька місяців, чому вона так змінилася?

На стадіоні в Баккері щоразу були повнісінькі трибуни. А як матч відбувався деінде, то вболівальники галасливою юрмою їздили за командою. Минуло небагато часу, і преса охрестила її «Непереможні “Дикі коти” з Баккері».

Успіх команди переповнив Гіллеля невимовною гордістю. Ставши помічником тренера, він нарешті знайшов своє місце в «Диких котах». Тим часом Скоттове здоров’я погіршилося. Обличчя його змарніло, він тепер весь час ходив із кисневим балончиком. Батьки непокоїлися. Тепер він міг стежити за матчами лише з трибуни. Щоразу, коли він підводився, щоб привітати тачдаун, його охоплював сум, що він не може бути на полі. Настрій у нього був геть кепський.

Якось холодного вересневого ранку, наступного дня після матчу, який «Дикі коти» зіграли просто-таки блискуче, він потихеньку вислизнув із дому і подався на стадіон Баккері. Там не було нікого. Ранок був дуже вологий, над моріжком висіла густа імла. Він став на краю поля й побіг, уявляючи, як несе м’яч. Заплющив очі й уявив себе могутнім крайнім нападником, який не знає поразок. Ніщо не може зупинити його. У вухах лунало захоплене ревище юрми, що вигукувала його ім’я. Він був гравцем «Диких котів» і зараз віднесе м’яча в залікову зону. Завдяки йому вони виграють чемпіонат. Він біг і біг щодуху, відчуваючи в руках м’яч, якого не було. Біг, аж поки йому забило дух, і він непритомний повалився на мокрий моріжок.

Урятував його чоловік, що гуляв там зі своїм псом. Швидка допомога відвезла Скотта в лікарню Джона Гопкінса, де його ретельно обстежили. Стан хлопця дуже погіршав.

Про те лихо сповістила Гіллелеві з Вуді тітонька Аніта.

— Як це він опинився на стадіоні? — запитав Гіллель.

— Хтозна. Пішов із дому, нічого не сказавши батькам.

— І довго він буде у лікарні?

— Щонайменше тижнів зо два.

Вони регулярно відвідували Скотта.

— Я хотів бути, як ви, — сказав він Вуді. — Хотів бути на футбольному полі. Хотів, щоб мене вітала юрма. Не хочу я більше хворіти.

Урешті Скотт повернувся додому. Йому прописали цілковитий спокій. Щодня після тренувань до нього приходили Вуді з Гіллелем. Часом відвідувала його і футбольна команда. «Дикі коти» заповнювали всеньку Скоттову кімнату і розповідали про свої подвиги на полі. Всі казали, що вони завоюють кубок.

Досі ще жодна команда з Ліцейської ліги не побила рекордів, які поставила команда під час сезону 1996–1995 років.

Якось пополудні в другій половині жовтня «Дикі коти» грали важливий матч на стадіоні Баккері. Перш ніж приєднатися до команди, Вуді з Гіллелем зайшли до Невілів. Скотт був у ліжку. Він здавався дуже пригніченим.

— Усе, що я хочу, це бути з вами, хлопці, — сказав він. — Хочу поратися з вами в садках, хочу грати з вами у футбол. Щоб було так, як раніше.

— Ти не можеш дивитися матчі?

— Мама не дозволяє. Хоче, щоб я відпочив, але я й так весь час відпочиваю.

Коли хлопці пішли, Скотта охопила розпука. Він спустився в кухню: