Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Динаміку розгортання конфлікту на Волині навесні-улітку 1943 р. подано в польському підпільному журналі «Nasze Ziemie Wschodnie» за серпень-жовтень того року: «Жахлива хвиля вбивств почалася в Сарненському та Костопільському повітах, у травні захопила Рівненський, Здолбунівський та Кременецький повіти, у червні — Лубенський і Луцький, у липні — Горохівський, Володимирський і Ковельський, наприкінці серпня й на початку вересня — останній повіт Волині, Любомльський».

Усе відзначене вище дає підстави провести реконструкцію подій. Перші антипольські акції на Волині, які відбулися взимку 1943 р., мали стихійний характер. Одним із провокативних чинників була інформація про антиукраїнські акції на Холмщині. Окрім того, на думку польського підпілля, значну роль у розпалюванні конфлікту відіграла радянська сторона. Долучення до стихійних, можливо, спровокованих радянськими агентами акцій озброєних загонів Т. Боровця додало ще більшої гостроти конфлікту взимку-навесні 1943 р. Потім відбувся відхід української поліції в підпілля, який суттєво посилив повстанські відділи, створювані під керівництвом ОУН(б), змінивши співвідношення сил на користь бандерівців. Заміна поліції на польську «гранатову», часте її залучення німцями для антиукраїнських пацифікаційних заходів стало ще одним фактором ескалації конфлікту. Окрім того, навесні 1943 р. на Волині розгорнулася мережа польських баз самооборони, які не тільки виконували захисну функцію, а й чинили провокативні дії проти українців. Улітку розпочалися планові антипольські акції зміцнілих підрозділів УПА, спрямовані передусім проти польських колоній, які були опорними пунктами польського та радянського підпілля. При цьому не можна стверджувати, що ОУН(б) опанувала ситуацію: попри те, що на той момент вона стала найсильнішою структурою українського руху на Волині, протягом іще кількох місяців паралельно з її відділами існували загони Боровця та інші військові формування чи просто банди озброєних злочинців без жодної ідеології.

Страшний контекст неконтрольованого протистояння та масових убивств чудово відтворює аналітичний звіт польського підпілля від грудня 1943 р.: «Справжню основу цих подій становила перш за все моральна атмосфера, створена німецьким окупантом: масові вбивства євреїв, застосовуваний варварський принцип групової відповідальності місцевого населення за саботаж радянських диверсантів, жахливі катування невинних людей, жінок, старих і дітей, спалення й знищення житла, що спричиняло втечу населення, особливо молоді, у ліси, зміцнення різних банд, створених часто без усвідомленої мети, лише з думкою пережити важкий період».

Інший аспект, на який варто звернути увагу, це теза про участь поляків в антиукраїнських акціях німців. В українських звітах із Волині до середини 1943 р. практично немає інформації про антиукраїнські бої польського підпілля, яке, очевидно, на той час іще не було спроможне їх вести. Постійно йдеться про поляків, котрі співпрацювали з німцями. Частота повторів таких даних не дає жодних підстав сумніватися в масовості явища і його визначальній ролі в подальшому загостренні конфлікту. У звіті українського підпілля з Волині того часу зазначено: «Поляки виступають як 1) німецькі вислужники, як 2) червоні партизани, як 3) незалежна збройна сила». З огляду на це в листівці командування УПА за червень 1943 р. сказано: «Якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території як прислужники Москви й Берліна проти українського народу».

Така погроза справді була дуже швидко реалізована, і саме на літо 1943 р. припадає пік протипольських акцій на Волині. Причому, судячи з того, що звітів за липень-серпень 1943 р. відносно небагато, надалі домінував стихійний елемент. У численних спогадах поляків ідеться про озброєних вилами, косами та сокирами селян. Як свідчать документи українського підпілля, така «жакерія» була характерна не тільки для українців. У звіті за вересень 1943 р. із Волині читаємо: «Поляки з Білина у кількості 40—50 осіб, частинно озброєні зброєю, а часто з вилами, косами і сокирами напали на с. Руду, забили понад 20 осіб і багатьох поранили». Використання реманенту свідчило, що війна набула масового характеру: окрім озброєних учасників підпільних рухів обох народів, до неї активно долучалося цивільне населення, якому бракувало зброї.

З тих небагатьох документів українського підпілля, датованих літом 1943 р., які є в нашому розпорядженні, знову-таки не можна зробити висновок, що перед відділами УПА ставили завдання поголовно винищити польського населення. У звіті ОУН із Володимирсько-горохівської округи за липень 1943 р. подано інформацію, хто саме був ціллю антипольської операції УПА: «По закінченні акції, скерованої проти ворохобних польських елементів, у польському громадянстві поглибилася кристалізація поодиноких груп, що займають в стосунку до українців відмінні позиції. Найбільш протиукраїнського настроєння відлам польського громадянства, боячись справедливої відплати за свої наміри та працю, утік під захист німців у міста. Спокійна нерозполітикована прихильна до українців частина поляків або лишилася на місцях, або повернула до своїх осель після отримання запевнення їхньої безпеки з боку українців... Та частина польського населення, якої не торкнулася акція, залишається нині на своїх колоніях при щоденних працях... В деяких випадках польське населення мильно зрозуміло причину протипольської акції та виявило охоту до переходу на православіє, а часами навіть просить дозволу „на зміну національності“. Тим вияснено, що українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях».

В одному з наказів УПА від 27 липня 1943 р. ішлося про таке: «...знищити узброєні польські банди, які були сталою загрозою для місцевого українського населення та переводили на ньому морди і грабунки. Сили ворога складалися з більше 400 узброєних ляхів та відділу червоних». У звіті про напад на одну з польських баз у Гуті-Степанській було так окреслено завдання повстанців: «Знищити узброєні польські банди, що містились в колоніях Гута-Степань, Борок, Ляди, Омелянка, Ромашково, Темне-Жондове, Темне-Степанське, Ломи, Борсуки, Мельніки, Гута Міцька, Мутвиця, Подселече, Поляни, Голинь, хутори Кам’янок і Мельниці, колонії Селисько, Зівка, Острівки, Осовичи, Бирка, Виробки, Шиманісько, Тур, Іваньче, Ужане, Гали, Переспа, Березувка, Каменне і були сталою загрозою місцевого українського населення та переводили на ньому морди і грабунки». Інтерпретація цих вказівок, очевидно, могла бути доволі «вільною», особливо з огляду на досить розмите поняття «польські банди», яке, імовірно, охоплювало як членів збройного підпілля, так і цивільне населення, котре