Читати книгу - "Королівство жахів"

Кейлін ішла за нею, й вона відчувала руку дівчини, що обхоплювала її руку поверх пов’язки, щоб не відставати від неї.

Вони вийшли в коридор, дивлячись на сталевий блиск кухні, що була перед ними.

— Розумієте, — сказав Роббі Монтґомері, — вам треба піти куди-інде. Не залишатися тут. Поліція ввійде крізь ці двері, але ви сюди не йдіть. Вони досі стріляють.

— Хто «вони»? — запитала місіс Пауелл.

— Поліція, — відповів він досить недбалим голосом. — І Дестін. Якщо він не помер, але поліція не стріляла б, якби він помер.

— Хто такий Дестін? — запитала місіс Пауелл. Вона говорила з притиском, ніби хотіла оцінити вибір хлопця, що здався їй майже кумедним.

— Дестін — це зірка шоу, — сказав Роббі Монтґомері голосом, який йому не належав. Це був голос диктора ТВ, надміру драматичний.

Місіс Пауелл спохмурніла, й, схоже, Роббі Монтґомері це помітив. Коли він заговорив знову, голос у нього звучав природно.

— Якщо ви побачите танк, що йде ногами, то це — Дестін, — каже він, — на ньому все, що треба: броня IV рівня, яку не візьме куля з гвинтівки, та каска Чорний яструб і все таке. Вам не захочеться з ним мати справу. Крім того, тут зі мною є Марк, але він знову мене покинув. На щастя для вас. Ходімо. Ви повинні рухатися.

— Мамо? — знову прошепотів Лінкольн.

— Ще рано, — прошепотіла йому у відповідь Джоан таким тихим голосом, що майже не почула себе саму.

Він дозволяє їм піти.

Він дозволяє їм піти.

Ця думка так заполонила її, що спершу вона не змогла поминути її. Та навіть коли змогла, їй було важко зловити сенс у тому, що він казав. У цю історію втягнуті троє чоловіків, зокрема й цей хлопець, і він кидається іменами, наче вони не мають ніякої ваги. Безперечно, він не мав би ділитися такими деталями: вона подумала, чи він повністю розуміє, що відбувається. Що сталося і що має статися. Чи, може, він знає, що має статися, а тому не має значення, якщо він назве їм імена.

Остання думка була досить гостра, й вона примусила її озирнутися. Вона подивилася назад на розкидані й перевернуті на підлозі паперові стаканчики, що скидалися на вежі піщаного замку, де лежали ножі, які були тепер надто далеко. Ім’я третього чоловіка Дестін звучало не зовсім по-людському. Вона уявила собі якесь страховисько з кінофільму Арнольда Шварценеґґера. Старі вчителі не мають впливу на страховиськ.

— Поліція… — почала вона, але, вочевидь, Роббі Монтґомері хотів розмовляти лише з місіс Пауелл, бо він відокремив її від інших, майже не поглядаючи на неї.

— Йдіть сюди, — сказав він, показуючи гвинтівкою на бічні двері ресторану. — Вийдіть звідси й прямуйте до морських левів. Ви знаєте морських левів?

Тож вони почовгали до бічних дверей — попереду Кейлін, Джоан і Лінкольн посередині, місіс Пауелл позаду з Роббі Монтґомері. Двері тепер лише слабко трималися на завісах, він, певно, висадив їх раніше, й вона з подивом подумала, що вони не чули, як він їх виламував — мабуть, їхні двері справді не пропускали звуків.

Зовні світло навколо автомата з кока-колою здавалося надто яскравим після сутіні ресторану. За деревами досі лунали звуки рушничних пострілів та крики. Листя падало з бананів, і вона звернула на стежку.

— Швидше, — сказав Роббі Монтґомері, й Джоан прискорила ходу.

Маргарет Пауелл добре собі усвідомлювала, що вона може померти в наступні кілька хвилин, убита пострілом у спину одним зі своїх учнів. Вона цим зовсім не була б здивована.

Кейлін і друга жінка рухалися набагато швидше, ніж вона, відходячи далі й далі, але Роббі залишався на кілька футів позад неї. Вона озирнулася на нього, намагаючись не дивитися надто відверто. Він намагався створювати враження солдата у В’єтнамі, дивлячись ліворуч і праворуч на верхівки дерев, і це здавалося б смішним за іншої ситуації. Вона досі не була переконана, чи він її захищав, чи вів на смерть, і вона також не була певна, що він сам це розуміє. Він був цілковитим психопатом. Чи надто близьким до цього стану. Але навіть Гітлер був добрий до цуценят, хіба ні?

Її коліно боляче пульсувало. Іноді сидіти буває гірше, ніж стояти. Вони відійшли вже далеко від ресторану під солом’яною стріхою. Постріли з рушниць усе ще лунали десь на вході до зоопарку. А Роббі був усе ще тут, ідучи за нею. Вона не сподівалася, що він перебуватиме так близько від неї. Вона вповільнила ходу, знову озирнувшись, і цього разу не стала приховувати того факту, що побачила його.

— Ти йдеш з нами? — спитала вона.

Він похитав головою, але підійшов ближче до неї. Він був високий, хоч і мав трохи дитячого жиру. Свою рушницю він тримав у руці, вимахуючи нею, як металевим детектором або чимось таким, що не вбиває людей.

Вона почала думати, що чим більше вона з ним розмовлятиме, тим буде краще. Чим більше він чутиме її голос, тим більше розумітиме, що вона реальна особа. Особа, що тримала його за руку або зашнуровувала черевики (вона не пам’ятала, щоб робила ці речі, але припускала, що в якийсь час робила їх для всіх своїх учнів).

— Ви йдете надто повільно, — сказав він. — Вам слід іти швидше.

Вона геть зупинилася й обернулася до нього.

— Мені шістдесят вісім років, — сказала вона. — У мене розбите коліно. Я йду так швидко, як можу.

Мати зупинилася поперед них, тримаючи свого малого хлопця на стегні. Вона подивилася через своє плече. Маргарет хотіла б, щоб мати їх не чекала.

— Ходи зі мною, Роббі, — сказала вона своїм учительським голосом, що діяв на кожну дитину, яку вона будь-коли навчала.

Вона була переконана, що повідомила йому: вона втішатиметься в його компанії. Такий тон найкраще спрацьовує з проблемними дітьми, поганими дітьми, такими дітьми, на яких інший учитель міг би накричати або послати їх до директора. Це ті діти, які потребують найбільше уваги, і в цьому таємниця, як їх можна завоювати.

Вона не хотіла, щоб він товаришував їй, звичайно. Істина була в тому, що їй не подобалося мати його за своєю спиною. Їй би хотілося, аби він був там, де вона могла б його бачити. Ще одна таємниця: ти завжди садовиш бешкетних дітей найближче до свого вчительського столу.

Вона не була здивована, що навчала його. Вона не раз бачила у