Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"

«Треба ж, зовсім нормальний на вигляд, а не рухається. Нормальний… не рухається… не працює… не працює… нормальний, а не працює…»

Якась думка пробивалася зсередини до світла. Вона була у двох словах: «нормальний» і «не працює». Треба було зробити ще маленьке зусилля, щоб думка чітко оформилася в рішення.

«Ну! — підганяла сама себе Шана. — Комп нормальний? Нормальний! А з яких причин він може не працювати? Коли електрики немає! Не те! Коли «залізо» не в порядку! Не те! Коли не в порядку програмне забезпечення! Ось! Якщо вивести з ладу кілька системних файлів, комп просто не запуститься! Ось воно, рішення! Клас! Молодець, Шано!» — похвалила вона сама себе.

Цифбой вихопила магнітний випромінювач і ракетою злетіла вгору. За кілька секунд вона зависла над зоною системних файлів. Вибравши кілька великих будинків, вона старанно запам’ятала назви, написані на дахах, і плавно повела магнітним випромінювачем. Будинки зникли.

«Вибач, незнайомий мені Мишко, ми потім виправимо».

Шана повернулася до Рика. Він стояв у тому ж положенні, у якому вона його залишила. Ті кілька секунд, поки вона до нього летіла, Шана сподівалася на чудо. А раптом Рик усе-таки отямився? А раптом це дивне заціпеніння минуло, і Рик зустріне її такий, як і раніше, веселий, винахідливий і симпатичний.

Але дива не сталося. Цифбой Великого Процесора стояв нерухомий.

- Що ж, Рику, зараз треба зробити досить складну штуку. Якщо ти мене чуєш, допоможи мені, будь ласка. Нам треба перетворитися на цифру, інакше нам звідси не вибратися.

Шана міцно взяла Рика за руку й заплющила очі. Обидві фігури зникли, а з’явилася одна блакитнувата хмара неправильної форми й набагато більшого, ніж звичайно, розміру. Хмара повільно й досить незграбно попливла кудись убік.

Через якийсь час хмара повільно вилилася з дисковода, плавно спустилася на підлогу й натужно попливла до телефона.

- Нічого, Рику, потерпи трошки. Зараз ми телефоном…

У ту мить, коли хмара почала всмоктуватися в трубку, у дверях почувся звук повороту ключа.

- Як я вчасно, однак!.. — знову похвалила себе Шана.

Ще за кілька секунд хмара вилилася з телефона у квартирі Рика. Вона потихеньку попливла до компа. Оріг, нічого не зауважуючи, грався в якусь іграшку.

- Агов, Орігу, допоможи трошки… — пролунав неголосний Шанин голос.

- Га? — від несподіванки здригнувся той. — Ви де? Шана?

- Та тут ми…

Хмара загустіла, і в синьому тумані з’явилися постаті. Шана стояла, витираючи тильним боком долоні піт із чола. Рик лежав на підлозі з дивно піднятою правою рукою, немов хотів із кимось привітатися.

- Що з ним? — поглядаючи на Рика, якого він допомагав покласти на ліжко, запитав Оріг.

- Сама не знаю. Але мені здається, що це робота глюка.

- А… Так ви його все-таки знайшли?

- Навіть двох.

- Прикінчили?

- Стерли.

У цей час у коридорі почулося, як відчиняються двері.

- Синку, ти вдома?

- Тітка Валя прийшла… Так… Орігу, ти мовчи, я сама все влаштую.

Шана виглянула з кімнати.

- Добрий вечір, тьотю Валю! Петрик не може відповісти, ми в гру таку граємо, хто перший що-небудь скаже, той і програв.

- У дворі лежить собака… Той її і з’їсть! Знаю, знаю, сама в таку гру гралася. Ну, грайте, я зараз щось нашвидкуруч приготую і будемо вечеряти. Ти поїси з нами?

- Тьотю Валю, я не одна. З нами ще й Ігор.

- Ну, добре, хліба з маслом і медом на всіх вистачить.

Шана повернулася до кімнати й щільно закрила за собою двері.

- Принаймні півгодини нас не чіпатимуть. На випадок чого, скажеш, що ми з Риком у коридор на хвилинку вискочили, по грі. Зрозумів? А зараз допоможи мені.

Удвох з Орігом вони стали впихати нерухомого Рика в екран монітора. Усе було б добре, якби не рука, яка стирчала і ніяк не хотіла проходити крізь екран. Нарешті Рик усе-таки опинився в Заекранні. Шана беззвучно й граціозно сковзнула слідом.

Тільки Оріг зібрався знову запустити іграшку, як на екрані з’явився напис «Відійди від компа». Оріг завбачливо повернув екран до ліжка, і за кілька секунд із нього вилетів Кадим. Ледве він встиг устати, як на цей же аеродром з великим шумом приземлився Васла.

- Чим ви тут займаєтеся? — заглянула в кімнату мама Валя й замовкла від подиву. Наталя й Петрик кудись зникли, а замість них посередині кімнати стояв усміхнений Дмитрик, а на синовому ліжку, якось дивно посміхаючись, лежав здоровенний Слава.

- Хм… — сказала здивована мама Валя. — А де Наталя? І Петрик? Ви Ігор? Дмитрику, Славо, а як ви тут опинилися? Вас же не було!

- А ми так… Ми непомітно прийшли, ви на кухні були й не почули, — миттєво придумав Кадим, — а Петя з Натою на хвилинку вийшли, до Сотникових.

- Ага, — підтвердив Васла, ніяково піднімаючись із ліжка.

Один Оріг мовчав, бо сказати йому, власне, було нічого.

Мама Валя вийшла в коридор, посмикала навіщось двері, закриті на замок, поторкала своє чоло й пішла на кухню заварювати чай. Не встигла вона зайти на кухню, як на екрані монітора знову з’явився напис «Відійдіть убік!». Оріг знову повернув екран до ліжка, і звідти з інтервалом у кілька секунд вилетіли спочатку Рик, потім Шана. Ліжко двічі жалібно скрипнуло.

- Та чим ви тут, зрештою, займаєтеся?

Не на жарт стривожена мама Валя знову зайшла до кімнати. Зовсім безневинними очима на неї дивилося вже п’ятеро, причому на ліжку сина лежала Наталя, яку мама Валя знала як дуже скромну, пристойну й виховану дівчинку.

- Я не зрозуміла…

- Це ми так, мамо… Привіт, мамо… У нас важлива розмова, мамо…

Мама Валя пішла на кухню, нічого не розуміючи й прикидаючи на ходу, що на таку ораву хліба в неї точно не вистачить.

- Так, хлопці, гайда цій тітці тирок надаємо…

- Ти, Кадиме, помовч! Одного разу вже надавав, що потім ледве врятували… Чекаємо…

- Кого? — запитав зацікавлений Оріг. — Наче всі