Читати книгу - "Як керувати рабами"

що не лише вільновідпущеники — усі римляни купують рабів, аби похизуватися перед сусідами та друзями. Усі ми купуємо їх, скільки зможемо, — не через те, що аж так потребуємо їхньої праці, а просто щоб продемонструвати іншим, які ми багаті та поважні пани.

 • Коментар • •

Звільнені раби не залишали своїх господарів, щоб дійсно жити на волі. Від колишніх невільників очікувалося, що вони демонструватимуть шанобливе ставлення до людини, яка тепер вважалася їхнім покровителем (патроном), і, як залежні особи, вони були зобов’язані надавати колишньому господареві певні послуги. Необхідність надання таких послуг могла бути підтверджена через суд, якщо відпущений на волю раб відмовлявся від виконання обов’язків. Юридично колишній господар не міг застосовувати до свого колишнього раба фізичні покарання, але існує приклад, коли суддя відмовився розглядати скаргу вільновідпущеника, який розцінив ляпаси від покровителя як приниження своєї гідності. Листи Цицерона до його розумного й освіченого колишнього раба Тирона містять низку жартівливих погроз: він каже, що треба було б добряче відшмагати Тирона за те, що той не відповідає на листи. Схоже, що господарі продовжували спілкуватися з колишніми рабами в певній манері, яку вони, безсумнівно, вважали «веселою», але ми розуміємо, що адресатам вона такою не здавалася. Дивись Статтю Мері Бірд «Як створити книжку з листів» у книжці «Класика в дії: нариси Давньої Греції та Рима» під редакцією П. Вайсмана (P. Wiseman. (ed.) Classics in Progress: Essays on Ancient Greece and Rome. P. 103–144).

Після звільнення чимало колишніх рабів наполегливо працювали, щоб досягти того, чого не змогли домогтись у стані невільників. Про те, як вони пишалися своїми досягненнями, найвиразніше свідчать могильні плити, що збереглися до наших часів. Померлих зазвичай зображено одягненими в тоги, що їх могли носити тільки вільні громадяни Риму. Деякі з колишніх рабів здобули неймовірне багатство та владу. Звичайно, ці щасливчики становлять лише верхівку айсберга. Проте була й незчисленна кількість звільнених рабів, які хоч трохи піднялися соціальною драбиною і так чи інакше покращили умови життя для себе і своїх родин.

Саме такий різновид соціальної мобільності відрізняє рабство Риму від рабства Афін, де громадянський корпус був більш фіксованим і сталим. За рахунок звільнення великої кількості рабів римське суспільство було здатне асимілювати багато нових громадян. Проте це не означає, що соціальний успіх колишніх рабів не викликав обурення. Одним із документів, у якому міститься чимало насмішок над цими скоробагатьками, є «Сатирикон» Петронія, написаний у середині І ст. н. е. У цьому творі описуються прикрі пригоди чоловіка на ім’я Енколпій та його шістнадцятирічного товариша Гітона. Немало сторінок «Сатирикону» присвячено обіду, що відбувся в будинку казково багатого вільновідпущеника на ім’я Тримальхіон, куди було запрошено двох друзів. Їжа, що її вони бачать перед собою, є рідкісним поєднанням екстравагантності й несмаку, а гостинний господар докладає всіх можливих зусиль, аби справити враження на своїх шляхетних гостей за допомогою показної розкоші. Увесь текст написано в глузливому тоні, автор висміює як уже згадану поведінку, так і мову та манери Тримальхіона і подібних до нього людей. Але «Сатирикон» є художнім твором, у якому все навмисно перебільшено, щоб зробити оповідь кумеднішою. І все ж таки в цьому творі неважко побачити сліди прихованого обурення та неприязні, що їх римське суспільство відчувало до тих, чиє соціальне становище хоч трохи поліпшувалося.

Не всі відпущені на волю були однаковими, як не однаковими були й самі раби. Деякі з них посідали впливове становище, наприклад ті, котрі мали стосунок до імператорського дому. Завдяки їхній близькості до центральної влади ставлення до них було окремо прописане в законі. Інші — обдаровані вчені та письменники — досягли видатних успіхів. Проте більшість із них були зовсім не такими успішними, як Тримальхіон. Не слід вважати, що ворожнеча між вільновідпущениками і їхніми колишніми господарями була поширеним явищем. Багато колишніх рабів згадують про вдячність до своїх покровителів за те, що ті надали їм допомогу в подальшій кар’єрі. А інші скористалися привілеєм бути похованими в родинній гробниці свого патрона.

Про законні права патронів можна прочитати в «Дигестах», 37.14. Про особливе поводження з імператорськими вільновідпущениками див. Кодекс Феодосія, 4.12. Оповідь про Ацилія Стенела можна знайти в «Природничій історії» Плінія Старшого, 14.5. Щодо звинувачень у магії, висунутих проти Фурія Хресима, дивись Пліній Старший «Природнича історія» 18.8.41–3. Про раба Максима, який зробився квестором, дивись Діон Касій, 48.34. Раб Барбарій Філіп, якого було незаконно обрано претором у Римі, згадується в «Дигестах», 1.14.3. Опис бундючного прийняття Тримальхіона міститься в «Сатириконі» Петронія, 26–78.

 Розділ XI •

Християни і їхні раби

На превеликий жаль, у світі, де ми зараз живемо, з’являється дедалі більше християн. Раніше це лихе марновірство стримували своїми енергійними діями такі імператор, як Нерон, котрий знищив багатьох християн за їхню ненависть до людства. Та це зло знову відродилося в Юдеї й повернулося назад до Риму, де, схоже, все бридке та сороміцьке знаходить собі прихисток і поширюється. Я відчуваю, що наостанок треба додати кілька зауважень про цю дивну секту на той випадок, якщо хтось із читачів-варварів необачно потрапив до її тенет.

Це марновірство звертається до наших рабів із розмовами про смиренних, які успадкують землю. Але запевняю вас: єдина річ, яку мої раби можуть успадкувати після моєї смерті,— це скромна сума грошей і, можливо, дарована їм свобода, якщо вони зуміють її заслужити. З якоїсь незрозумілої причини християни хочуть вважати себе рабами. Вони називають себе рабами Христа, а свого бога — «паном». Та хоч би скільки вони не говорили про благодійність і милість, не варто уявляти собі, що християни поводяться зі своїми рабами інакше, ніж ми — ті, хто шанує істинних язичницьких богів.

Насправді кожен заможний християнин із тих, з ким я коли-небудь знався, має рабів, як і будь-який римлянин того самого соціального статусу. Їхня церква так само володіє рабами, як наші муніципальні ради. І не уявляйте, що християни дозволяють своїм рабам бунтувати. Вони кажуть, що раб мусить коритися своєму господареві, а коли він цього не робить, то його шмагають так само, як це заведено в нас. Я чув про одну жінку-християнку, яка забила свою рабиню до смерті. За цей вчинок релігійна влада покарала її відлученням від церкви на п’ять років; жінку відлучили б на сім років, якби було доведено, що вона забила рабиню навмисно. Християни також зобов’язані повернути раба-втікача