Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

У Десятій Південній Залі я відхилився, пішовши до Чотирнадцятої Південно-Західної Зали, щоб показати Рафаель Людей Алькову. Їх (як я вже пояснював) десятеро, а ще з ними скелет мавпи.

Рафаель серйозно оглянула їх. Легко поклала руку на одну з кісток — велику голінкову кістку одного з чоловіків. Цим жестом вона втішала й заспокоювала. «Не бійся. Ти в безпеці. Я тут».

— Ми не знаємо, хто вони, — сказала вона. — Бідолахи.

— Вони Люди Алькову, — сказав я.

— Імовірно, щонайменше одного з них убив Арн-Сейлз. А може, їх усіх.

Ці слова були похмурі. Я не встиг зрозуміти, як до них ставлюся, бо вона повернулася до мене і палко сказала:

— Вибачте. Дуже, дуже прошу, вибачте.

Я був вражений, навіть трохи стривожений. Ніхто й ніколи не був такий добрий до мене, як Рафаель; ніхто не зробив для мене більше. Мені здавалося недоречним, що вона переді мною вибачається.

— Ні… Ні… — промимрив я й підняв руки, обороняючись від її слів.

Але вона продовжила з холодним, сердитим виразом обличчя:

— Його ніколи не покарають за те, що він скоїв із вами. І за те, що скоїв із ними. Я все крутила і крутила це в голові, і я нічого не можу вдіяти. Йому не можна висунути жодного звинувачення. Принаймні без довжелезних пояснень, яким буквально ніхто не повірить, — вона тяжко зітхнула. — Я казала, що цей світ бездоганний. Але це не так. Тут, як і всюди, є злочини.

Мене накрило хвилею смутку й безпорадності. Захотілося сказати, що Арн-Сейлз не вбивав Людей Алькову (хоч я й не мав доказів на користь цього твердження і, ймовірно, щонайменше одного він таки убив). Передусім я хотів, щоб Рафаель відійшла від них: тоді я зміг би думати про них не так, як вона, а так, як завжди думав раніше. Не як про вбитих, а як про добрих, шляхетних, спокійних людей.

Ми пішли далі, часто зупиняючись, аби помилуватись особливо ефектною Статуєю. На серці в нас ізнову полегшало, а діставшись Коралових Зал, ми розвіялися, поглянувши на їхні дива.

Хоча зараз у Коралових Залах сухо, колись вони, вочевидь, були тривалий час затоплені Морською Водою. Там виросли корали, що дивним і несподіваним чином змінили Статуї. Наприклад, можна побачити увінчану коралом Жінку, Руки якої перетворилися на зірки чи квіти. Є Постаті з кораловими рогами, розіп’яті на коралових гілках чи прохромлені кораловими стрілами. Є Лев, що сидить у кораловій клітці, й Чоловік, який тримає Коробочку. Корал так щедро виріс у нього на Лівому Боці, що половина Чоловіка неначе охоплена червоним і рожевим полум’ям, а друга половина — ні.

Надвечір ми повернулися до Першого Вестибюля. Перш ніж ми розійшлися, Рафаель сказала:

— Мені дуже подобається тутешня тиша. Людей немає! — останнє вона вимовила так, ніби це було найбільшою перевагою з усіх.

— А люди у ваших Залах вам не подобаються? — спантеличено запитав я.

— Подобаються, — відповіла вона без особливого ентузіазму. — Здебільшого. Деякі. Я не завжди їх розумію. Вони не завжди розуміють мене.

Коли вона пішла геть, я замислився над її словами. Не уявляю, як це — не хотіти бути з людьми. (Хоча доктор Кеттерлі справді іноді дратував.) Я згадав, як Рафаель міркувала, кого з Людей Алькову було вбито, та як від її простого запитання весь Світ почав видаватися похмурішим і сумнішим.

Можливо, так і буває, коли ти поряд із іншими людьми. Можливо, навіть люди, які вам подобаються та якими ви неймовірно захоплюєтеся, змушують бачити Світ таким, яким його бачити не хочеться. Можливо, це й має на увазі Рафаель.

Дивні почуття

ЗАПИС ВІД ТРИДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Одного разу я записав у своєму Щоденнику:

«Я вважаю, що Світ (або, якщо бажаєте, Будинок, позаяк із практичної точки зору ці два поняття ідентичні) бажає собі Мешканця, що стане свідком його Краси та одержувачем його Ласки».

Якщо я піду, то Будинок не матиме Мешканця, а як я витримаю думку про Порожнечу в ньому?

І все ж істина проста: якщо я залишуся в цих Залах, то буду сам. Гадаю, в певному сенсі я буду не самотнішим, аніж раніше. Рафаель пообіцяла мене відвідувати, так само, як раніше відвідував Однодумець. І Рафаель дійсно мій друг, тоді як почуття Однодумця до мене були, м’яко кажучи, суперечливі. Покидаючи мене, Однодумець вертався до власного Світу, але я тоді цього не знав; я гадав, що він просто перебуває в іншій Частині Будинку. Думаючи, що тут є хтось іще, я почувався не таким самотнім. Тепер же, коли Рафаель повертатиметься до Іншого Світу, я знатиму, що сам.

Отже, з цієї причини я вирішив піти з Рафаель.

Я повернув усіх Мертвих на відведені їм місця. Сьогодні я пройшов Залами так само, як проходив уже тисячу разів. Відвідав усі свої найлюбіші Статуї й, дивлячись на кожну, думав: «Можливо, зараз я востаннє дивлюся на твоє Лице. Прощавай! Прощавай!».

Я йду

ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ ДЕСЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я взяв маленьку картонну коробочку зі словом «АКВАРІУМ» і зображенням восьминога. В цій коробочці спершу містилися черевики, які мені подарував доктор Кеттерлі. Коли доктор Кеттерлі сказав мені сховатися від 16, я вийняв прикраси з волосся й поклав їх у коробочку. Але тепер, бажаючи мати якомога кращий вигляд у Новому Світі, я дві чи три години повертав на місце всі ті гарні речі, які знайшов чи виготовив: морські мушлі, коралові намистини, перли, крихітні камінці й цікаві риб’ячі кістки.

Коли з’явилася Рафаель, моя приємна зовнішність, схоже, неабияк її вразила.

Я взяв свою поштову сумку з усіма Щоденниками та улюбленими ручками, а тоді ми пішли до двох Мінотаврів у Південно-Східному Кутку. Тіні між ними злегка мерехтіли. У тінях угадувався силует коридора чи проходу з тьмяними стінами, а в кінці — вогні, рухливі кольорові спалахи, які моє око не могло впізнати.

Я ще раз, востаннє, поглянув на Вічний Будинок. Здригнувся. Рафаель узяла мене за руку. А тоді ми разом увійшли в коридор.

Частина 7

Метью Роуз Соренсен

Валентайн Кеттерлі зник

ЗАПИС ВІД 26 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Валентайн