Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
***
Коли Надія в самій лише нічній сорочці буквально звалилася з дерева, у всіх чотирьох свідків її падіння відвиснули щелепи. Однак Мирославові здавалося, що найбільш здивований він, бо жінки відразу заходилися вирішувати свої проблеми.
Першою до тями прийшла Тетяна Доля. Вона стала кричати і звинувачувати Надію в тому, що вона хоче зжити її зі світу. Ще запитувала про якийсь газ.
Вероніка Кіт стримувала подругу, але неохоче, скоріш для годиться.
Надія лише нажахано відсунулася від них до дерева й заплющила очі. Так роблять маленькі діти, вважаючи, що коли не видно їм, то і їх не бачать.
— Стоп! — Мирослав спробував урешті спинити Тетянин лемент. — Ви впевнені, що це саме ваш «привид»? Тут темно, і взагалі…
— Тоді теж було темно, — прокричала Тетяна, — але цю нічну сорочку я впізнаю з тисячі.
Усі четверо одночасно перевели погляд на Надію. Вони щойно усвідомили, що жінка сидить на холодній промерзлій землі в самій сорочці.
— Може, ви підведетеся? — якомога лагідніше звернувся до неї Мирослав.
Надія лише мовчки похитала головою, ледь стримуючи сльози.
— Ну ж бо, Надю, — Вероніка покинула втішати Тетяну й простягла руки до Надії, — ти ж не сидітимеш тут усеньку ніч.
Цього разу жінка послухалася. Опершись однією рукою об стовбур, а другою об простерту Веронічину долоню, Надія повільно підвелася. Мирослав зняв із себе куртку й накинув їй на голі плечі.
— Пробачте мені, — почала схлипувати Надія, — я не… я не хотіла. Але це все я.
— Що ти? — запитала Кіт.
— Ось… — знову розплакалася Надія і тицьнула голу ногу. На ній усі розгледіли глибокий поріз.
— Ти була в домі Андрія?!
— Але чому, Надю? — Вероніка випередила Мирослава.
Надія почала розповідати, але за її схлипуваннями й голосним плачем щось розібрати було марно.
— Вона що, сомнамбула? — прошепотіла Олеся.
— Хто? — перепитав Мирослав.
— Ну сомнамбулізм, місячна хвороба… — цмокнула дівчина.
Хлопець усе ще спантеличено дивився на дружину.
— Знаєш, тобі варто читати ще щось, окрім Кримінального кодексу, — кинула шпильку Олеся, — ну або хоча б відосики якісь розвивальні дивитися.
— Сомнамбула — це сновида, — утрутилася Вероніка.
— Сновида… — лише й зміг повторити Мирослав.
— Це… це началося недавно, — Надія тернула рукавом куртки мокрі від сліз щоки, — хотя, єслі чесно, в молодості, коли мені діагноз поставили, що типу дєток у мене не буде, я теж ходила ночами, але коли Стасіком завагітніла, все пройшло. А от тепер оп’ять.
— Тобто каталізатором до твого ходіння уві сні є глибокий стрес, — зробила висновок Вероніка.
— Ага, або розлад психіки й погана генетика, — не змогла промовчати Олеся.
Надія схлипнула і знову почала плакати.
— Що? — розвела руками Олеся, коли Мирослав кинув на неї гострий погляд.
— Я ж нікому не хотіла врєда, — схлипувала Надія. — Я даже не знала, що я кудись по ночам ходю. Сьогодні мені снилося, що я кушать сім’ї готую. На плиті все кипить: і борщик, і варенички, і кампотік…
Вероніка з Тетяною перезирнулися.
— На газовій плиті? — уточнила Вероніка.
— А це має якесь значення? — насмішкувато запитала Олеся.
Вероніка кинула на Олесю короткий погляд і нічого не відповіла на колюче запитання.
«Якщо така розумна людина, як Вероніка Кіт, про це запитує, значить, у цьому є сенс», — майнула думка Мирославові, але він не встиг її розвинути, бо почув неподалік кроки.
— Я ізвіняюся, — до них грізно наближався Денис Ластівенко, тримаючи в руці сокиру, — якого хріна ви тут робите з моєю дружиною?
— Краще спитав би, що його дружина робить із нами, — пробубніла Олеся.
Мирослав подумки всміхнувся гарячому гумору коханої.
— Денисе, повірте, це зайве, — Мирослав указав на сокиру в руках сусіда, краєм ока помітивши, що діти Ластівенків теж визирають із-за паркану.
— Це ми ще побачимо! — прогримів чоловік. Денис розштовхнув усіх і обійняв Надію за плечі. — З тобою все нормально? — запитав він.
Надія лише мовчки кивнула і знову заплакала.
— Денисе, ми знаємо, що Надія — сновида, — промовив Мирослав.
— Так і шо? — розізлився чоловік. — Ти нас за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання крапля, Галина Цікіна», після закриття браузера.