Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер здригнувся, відійшов від вікна і похапцем запнув його фіранками. У животі в нього було вкрай неспокійно. Він ліг на ліжко і спробував заснути, але без успіху; нервове напруження від розмови з Чарлзом і всього того, що трапилося потім, ще довго примушувало його стривожено кидатись і крутитись у ліжку навіть після того, як кожен м'яз його тіла почало ломити, а очі розпалалися, благаючи сну. Привиди Вільяма Клейборна, Річарда Інґла, Вільяма Пенна, Джозіаса Фендалла та Джона Куда — їхня дивна і жахлива заповзятість, їхні каверзи, заколоти та ребелії — викликали в нього озноб і млість та навідріз відмовлялись залишати його свідомість; і йому досі набридливо ліз у голову його титул, і він раз у раз вимовляв його, хоча багаторазове повторювання позбавило цей епітет радості та будь-якого сенсу, залишивши тільки низку жахливих звуків із нічного кошмару. Слина стікала з рота, і він відчув, що його зараз знудить. Поет-лауреат Провінції Меріленд! Назад вороття не було. Десь там, вночі, Меріленд і його єдина невблаганна доля чекали на нього.

— О, Господи! — схлипнув він нарешті та, обливаючись холодним потом, вистрибнув з ліжка. Підскочивши до нічного горщика, він миттю відкинув кришку та з надхою вивергнув туди все вино свого тріумфу. Звільнившись від нього, він дещо заспокоївся: повернувшись до ліжка, він підібгав коліна до грудей, щоб хоч трохи впокоїти збудження у шлунку, і вже таким побитом після незчисленних поривчастих зітхань примудрився забутися чимось подібним на сон.

Частина ІІ:

Шлях до Молдену

Лауреат здобуває собі записник

Хоч би які тривоги чи вогкі нічні вагання труїли допіру спочинок Лауреата, але коли наступного ранку над Лондоном зійшло сонце, вони розвіялися, немов туман над Темзою. Він прокинувся о дев'ятій, відпочилий тілом і душею, і коли згадав про події минулого дня та свою нову посаду, то зробив це з приємністю.

— Бертране! Агов, Бертране! — гукнув він, підхопившись із ліжка. — Чи ти тут, приятелю?

Слуга негайно з'явився, вийшовши із сусідньої кімнати.

— Вам добре спалося, сер?

— Спав як немовля. Ба, ти глянь, який ранок! Я просто зачарований!

— Мені здалося, що ви блювали минулої ночі.

— Дідько, либонь хильнув якусь пінту скваснілого пива у «Медальйоні», — байдуже відповів Ебенезер, — або ж кухлик елю, що до кінця не вибродив. Ану ж бо подай мені мою сорочку, що лежить отам. От молодець. Їй-бо, ну що може так віддавати свіжістю чи бути таким чистим на дотик, як щойно випрасувана білизна?

— Просто диво, що ви таки вивернули це з себе. Бо ж ви так стогнали та кректали!

— Справді? — Ебенезер засміявся і почав неквапом одягатися. — Ні, сьогодні не ці, а ті, бавовняні. Кректав, кажеш? Либонь, якийсь нічний кошмар, але я геть нічого не пам'ятаю. Принаймні нічого такого, заради чого було б варто гукати лікаря або священника.

— Священника, сер! — скрикнув Бертран з певною тривогою в голосі. — Тож, значить, таки правда те, що люди кажуть?

— Може, так, а може, й ні. Хто вони — ці люди, і що ж вони кажуть?

— Дехто стверджує, сер, — жваво відповів Бертран, — буцімто ви віднині на службі у лорда Балтимора, знаменитого на весь світ папіста, і саме тому, що ви погодилися перейти у католицтво, він і дав вам цю посаду.

— Присяй-бо! — Ебенезер недовірливо повернувся до слуги. — Яка огидна брехня! Від кого ти таке почув?

Бертран зашарівся.

— Даруйте, сер, але ви, мабуть, помітили, що хоча я й нежонатий, проте не позбавлений до певної міри інтересу до жінок, і, простіше кажучи, я й одна молода служниця, що мешкає під нами, дійшли до певної, так би мовити…

— Обопільної згоди, — нетерпляче підказав Ебенезер. — Чи ж я не знав, негіднику? Гадаєш, я не чув, як декілька ночей тому ви обоє гупали та перекидались у ліжку, вважаючи, що я сплю? Клянуся, ви б і мертвого розбудили! Якщо минулої ночі моє нещасне блювання позбавило тебе цілої годину сну, то це лише сота частина того, що я тобі заборгував. Тож це вона розповіла тобі цю небилицю?

— Ага, — підтвердив Бертран, — але це все вигадала не вона.

— Звідки ж вона тоді взялася? Давай, ближче до суті, друже! Яка прикрість, не встигне поет сподобитися якоїсь відзнаки, як тієї ж миті заздрісники починають зводити на нього наклеп, і щойно він вимовить якийсь безневинний троп, як його слуга починає волати: «Папізм!».

— Даруйте, сер, — сказав Бертран, — але я в жодному разі не звинувачував вас, а лише виказав стурбованість. Мені здавалося, що мій обов'язок — розповісти вам, що про вас говорять ваші вороги. Насправді ж, сер, моїй Бетсі, дівці, слід сказати, гарячій і пристрасній, поталанило вийти заміж за невиразного та байдужого до любовних утіх нетіпаку, єдиними пристрастями якого є честолюбство та скнарість, і котрий хоч і хтів би мати собі міцного сина, щоб той збільшував сімейний дохід, проте є настільки ж ощадливим у своїх пестощах, як і скупеньким на гроші. І такий він уже загрібайло, що, відпрацювавши вдень помічником клерка на митниці, він пів ночі гарує в «Медальйоні», підробляючи там грою на скрипці, аби відкласти зайву крону, пояснюючи це тим, що, отак відкладаючи, він збирає на той день, коли вона приведе дитину. Але ж хай йому грець, це забирає весь його час і лягає на нього таким важким тягарем, що він її ледве й бачить, і це так його виснажує, що коли він нарешті залишається з нею наодинці, йому вже не стає снаги вилізти на неї! Мені таке марнотратство — глядіти, як з одного боку, бідолашна Бетсі не знаходить собі місця за браком чоловічої уваги, а з другого, як її чоловік Ральф дарма збиває грошву — видалося гріхом, тож я, як добрий самаритянин, постановив зробити для них обох усе, що в моїх силах, і поки Ральф на скрипці смикав, то й я туди-сюди цигикав.

— То он воно що, ну ти й шельма! Це ж треба — для обох! Що й казати, невелика то послуга — нагородити чоловіка рогами! Яке паскудство!

— Якраз навпаки, сер, з вашого дозволу