Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер не вагавсь ні миті.

— Сам патент зараз готують, — пояснив він, — але я вже дістав від нього замовлення написати поему. — Він удав, що шукає щось у своїх кишенях, і видобув з каптана документ, який і передав по колу присутнім за столом, аби справити більше враження.

— Клянусь Небесами, це таки правда, — сказав Том з благоговінням.

— Лауреат Меріленду! Я просто приголомшений! — сказав Дік.

— Маю визнати, — сказав Бен, — я б ніколи не повірив у те, що це можебна річ. Ну ж бо! Тримайте кухоль, Пане Лауреате! Гей там, корчмарю, пива всім! Давай, Томе! Агов, Діку! П'ємо тепер за здоров'я! Сподіваюсь, що можу нині виголосити цей тост, — вів він далі, обійнявши Ебенезера, — бо ж не одного вечора Ебенезер з добрим гумором сприймав усі мої уїдливі жарти та глузи, які могли б викликати злість у менш шляхетної душі. Тому для мене було б честю виголосити тост за твоє здоров'я, друже, як було б честю сплатити й за цю випивку. Прошу, дозволь мені це зробити, бо це було б ласкою, гідною твого таланту.

— Твоя похвала лестить мені тим більше, — сказав Ебенезер, — що я знаю — надто добре! — що ти не схильний до лестощів. П'ю за твоє здоров'я та зичу тобі багато років життя!

Шинкар вже приніс пива, і четверо чоловіків підняли свої кухлі.

— Агов, ви там, мочеморди та віршомази! — вигукнув Бен до усіх присутніх, стрибаючи на стіл. — Відкладіть на хвилю ваші балачки та випийте за здоров'я того, хто заслуговує на це, як жоден інший під цими кроквами.

— Ні, Бене! — запротестував Ебенезер, тягнучи Бена за поли його каптана.

— Правильно! — почулися вигуки декількох завсідників, бо ж Бен був їхнім улюбленцем.

— Ану, витягуй того кощавого джиґуна і піднімайте кухлі! — крикнув хтось.

— Ну ж бо, лізь сюди, — наказав Бен, і Ебенезер хоч-не-хоч дав витягнути себе на стіл.

— Довгих років життя, міцного здоров'я, хай талант не зраджує тебе, Ебенезере Кук, — виголосив Бен, і усі в залі підняли кухлі. — Поки усі ми, дрібнота, заповзято репетували та походжали з бундючним виглядом, він сидів осторонь, обробляючи власну ниву, не кукурікнув ані разу та, твердо знаючи, що він орел, не переймався тим, що там дурне птаство з курника думає про нього; і поки решта нас, півнів, порпається в своїх скиртах гною, він розправив крила та полинув у небо, і хтозна, яких небес він ще доскочить! Друзі мої, я представляю вам Ебенезера Кука, з котрого ми всі кпили та кепкували — і ніхто не вдавався до цього завзятіше, ніж я, — але який цього самого дня став Поетом-лауреатом Провінції Меріленд!

Загальний гомін прокотився по всій залі, змінюючись гамором вишуканих привітань, які вдарили в голову Ебенезеру, наче п'янке вино, бо в його житті подібне трапилось уперше.

— Дякую вам, — якось не дуже виразно сказав він, звертаючись до присутніх. — Що вже тут і казати!

— Ану тихо! Тихо!

— Вірша, сер! — викрикнув хтось.

— Так, вірша!

Ебенезер опанував себе та помахом руки вгамував гамір.

— Ні, — сказав він, — муза — це не менестрель, що співає за пугар пива по тавернах; окрім того, я не маю при собі жодного рядка. Це місце для тостів, а не для віршів, і я був би радий, якби ви приєдналися до мене та підняли кубки за мого великодушного покровителя лорда Балтимора…

Піднялося декілька кухлів, але не так уже й багато, бо антипапські настрої були вельми поширені в Лондоні.

— За Музу Меріленду… — додав Ебенезер, знайшовши слабкий відгук і вздрівши лише декілька рук, що піднялися на його заклик.

— За Поезію, найчарівніший вид мистецтва з усіх, — піднялося ще декілька келихів. — За кожного піїта та за все добре панство, присутнє в цій таверні, бо ж коли має таких веселих та обдарованих завсідників, їй рівних не знайти в усій півкулі!

— Атож! — радісно привітала його вся компанія, і всі до одного вихилили свої кухлі до гаріля.

Була вже майже опівніч, коли Ебенезер нарешті повернувся до свого помешкання. Якийсь час він марно гукав Бертрана та, осоловілий від випитого, непевними рухами почав роздягатися сам, досі переповнений враженнями від свого успіху. Можливо, внаслідок тиші, яка панувала у його кімнаті, після «Медальйону» або ж через неприглядне видовище ліжка, яке вранці він так і залишив неприбраним, із зібганими простирадлами, просякнутими чотириденним відчаєм чи дечим менш вишуканим, але його веселість, здавалося, покидала його разом з одягом. Коли нарешті він скинув черевики, підштанки, сорочку і перуку та постав поголений, стрижений, у чому мати народила посеред своєї кімнати, то розум його був притуплений, погляд млявий, а постава непевна. Цей великий успіх від першого занурення у вир життя досі спонукав його до роздумів, але це більше не приносило йому того приємного збудження. У животі він відчув якусь слабкість. Усе те, що розповів йому Чарлз із історії Меріленду, повернулося до нього і видавалося тепер недобрим сном. Пригасивши лампу, він поспішив до вікна, щоб вдихнути свіжого повітря.

Попри пізню годину, Лондон унизу й усюди навколо нього і далі ряснів у цій темряві ознаками життя, бо ж час від часу там лунали вигуки п'янички, лайка візника, сміх подорожнього або іржання коняки. Вологий весняний вітерець повівав з Темзи й обдимав його: там, далі, біля річки, піднімали якорі та брали їх на кат, розпускали на реях вітрила та прибирали їх, і темні кораблі, визначившись зі своїм місцеперебуванням, промірявши лотом глибину та обравши напрямок, ішли вниз по річці за відпливом, до схованої в темряві Протоки і далі до безмежного океану, здіймаючись на гребнях хвиль і стрімко кидаючись вниз. Великі невгавущі створіння неквапно чи поспішно рухались у морській хлані; бліді сірі морські птахи, скрикуючи, кружляли в нічному небі, пірнаючи вниз, або, підхоплені поривом вітру, шугали вгору. Чи ж можна було повірити, що десь там, дуже далеко, під зорями й справді лежить Меріленд і хвилі чорного моря, збиваючи піну, накочують на його піщаний берег? Що, можливо, саме цієї миті нагий індіянин, полюючи, бреде крізь порослі очеретом дюни або, вистежуючи здобич, крадеться між шепітких рядів дерев у лісі?