Читати книгу - "Повітряний замок"

— Вона каже, що вона вже заміжня. Оті чотирнадцятеро дітей, знаєте, — розтлумачила всім старенька принцеса, яка, вочевидь, зуміла розібрати цей шепіт. 

— Тоді, будь ласка, підніміть руки всі незаміжні, — звеліла Квітка-в-Ночі й вельми рішуче підняла руку. 

Дві третини інших принцес теж підняли руки, хоча й невпевнено та неохоче. Солдат повільно повернув голову, оглядаючи їх, і вираз його обличчя нагадав Абдуллі Софі, коли вона, іще будучи Північчю, збиралася поласувати лососем зі сметанкою. Серце Абдулли завмерло на весь той час, поки сині очі солдата переходили від принцеси до принцеси. Абдулла не сумнівався у тому, що солдат вибере Квітку-в-Ночі. Вона виділялася своєю вродою, немов лілія в місячному світлі. 

— Ви, — сказав нарешті солдат і тицьнув пальцем. З полегкістю і подивом водночас Абдулла побачив, що палець солдата показує на принцесу Беатрису. 

Принцеса Беатриса здивувалася не менше. 

— Я? — перепитала вона. 

— Так, ви, — підтвердив солдат. — Я завжди мріяв про славну принцесу із таким владним і твердим характером, як у вас. А той факт, що ви також чужокрайнійка, довершує справу. 

Лице принцеси Беатриси густо почервоніло, що не пішло на користь її зовнішності. 

— Але… але… — забелькотала вона, проте врешті зуміла опанувати свої почуття. — Мій бравий воїне, мушу попередити вас, що я є судженою Джастіна, інгарійського принца. 

— Тоді скажіть йому, що ви вже заручена, от і все, — відмахнувся солдат. — Там же йшлося лише про політику, чи не так? По-моєму, ви будете тільки раді 

з цього виплутатися. 

— Ну, я… — почала принцеса Беатриса. 

Абдулла несподівано побачив, що в очах у неї зблиснули сльози. 

— Ви мене розігруєте! — промовила вона врешті-решт. — Я ж зовсім не гарна, і взагалі… 

— А мене це влаштовує, — заявив солдат. — Цілком. Що би я робив із гарнюньою принцесочкою-кралечкою? А ви, я бачу, завжди мене підтримаєте, хоч у яку колотнечу я б не поткнувся, та й штопати шкарпетки, я певен, ви вмієте. 

— Хочете вірте, хочете ні, а таки вмію, — підтвердила принцеса Беатриса. — А ще — зашивати чоботи. То ви це серйозно? 

— Так, — твердо відповів солдат. 

Вони обернулися одне до одного — і було очевидно, що обоє говорять цілком щиро. Решта принцес тим часом якось ніби забули, що мусять зберігати крижану царствену велич. Усі вони повитягували шиї та спостерігали за тим, що відбувалося на їхніх очах, із розчуленими і схвальними посмішками. Така ж посмішка світилась і на обличчі Квітки-в-Ночі, коли вона сказала: 

— Що ж, дозвольте продовжити обговорення, якщо ніхто не заперечує… 

— Я… — подав голос Джамал. — Я заперечую. 

Усі принцеси важко зітхнули. Джамалове лице почервоніло майже так само, як у принцеси Беатриси, а його єдине око примружилося, однак приклад солдата додав йому зухвалості. 

— Милі дами, — почав він, — ми обоє налякані — я  і  мій 

пес. Перш ніж ми опинилися тут і почали для вас куховарити, нам довелося втікати пустелею, а за нами гналися верблюди султана. Тож повертатися назад нам аж ніяк не хочеться. Однак якщо всі ви, прекрасні принцеси, покинете цей замок, куди ж подінемося ми? Такої їжі, яку я готую, диви не потребують. Не хочу нікого образити, але якщо я допоможу вам утекти, ми з псом позбудемося роботи. Усе дуже просто. 

— Ой, — видихнула Квітка-в-Ночі і більше, здавалося, не знала, що їй сказати. 

— От халепа. Він же і справді чудовий кухар, — зауважила пухленька принцеса в просторому червоному вбранні — очевидно, Її Досконалість спадкоємиця престолу Інхіко. 

— Так, дуже добрий кухар! — закивала старенька принцеса Верхньонорландська. — Я аж здригаюся від згадки, яку їжу цупили для нас ці диви до його появи! — Вона повернулася до Джамала. — У мого діда був кухар із Рашпухта, — сказала вона, — і, доки ви не опинилися тут, я ніколи не куштувала нічого схожого на тих смажених кальмарів, які він готував для мого діда! А ваші навіть ще кращі! Ви тільки допоможіть нам утекти, чоловіче, і я моментально вас найму — разом із собакою. Однак, — додала вона, коли на зморшкуватому обличчі Джамала розцвіла посмішка, — прошу мати на увазі, що мій старий батько править всього-на-всього скромним князівством. Ми забезпечимо вам проживання й харчі, але, на жаль, запропонувати великої платні не зможемо… 

Проте широка посмішка не зникла з Джамалового обличчя. 

— О велика і славна пані, — запевнив він, — мені йдеться не про платню, а про безпеку. За це я готуватиму вам страви, гідні ангелів. 

— Гм, — сказала старенька принцеса. — Не знаю, що їдять оті ваші ангели, але вважайте, що ми домовилися. А чи з решти двох хтось ще хоче чого-небудь зажадати, перш ніж допомогти нам? 

Усі подивилися на Софі. 

— Взагалі-то ні, — сумовито сказала вона. — Морган уже зі мною, а оскільки Хаула, як я бачу, тут немає, більше мені нічого не треба. Я допоможу вам і так. 

Тоді всі перевели погляд на Абдуллу. 

Він звівся на ноги і поклонився. 

— О світло очей багатьох правителів, — мовив він, — не такій незначній особі, як я, ставити умови в обмін на свою допомогу таким, як ви. Книги навчають нас, що допомога найцінніша тоді, коли надається безкорисливо. 

Дійшовши до цього місця своєї пишномовної й благородної промови, Абдулла нараз зрозумів, що верзе цілковиту нісенітницю. Йому було про що просити, та ще й як. Тож він поквапився перемінити курс. 

— Отож моя допомога буде безкорисливою, — продовжив він. — Безкорисливою, як вітер, як дощ, який зрошує квіти. Я віддам всього себе заради настільки шляхетних дам, а натомість благаю задовольнити одну мою дрібну примху, яка не завдасть вам найменшого труду… 

— Коротше, хлопче! — перебила його принцеса Верхньонорландська. — Що вам потрібно? 

— Поговорити п’ять хвилин наодинці з Квіткою- 

в-Ночі, — зізнався Абдулла. 

Усі подивилися на Квітку-в-Ночі. Та загрозливо підняла підборіддя. 

— Та годі тобі, Квітко! — сказала принцеса Беатри-са. — Ти ж не вмреш від п’ятихвилинної розмови! 

Судячи з виразу обличчя Квітки-в-Ночі, вона була впевнена, що саме це і може статися. Вона промовила, немов принцеса перед стратою: 

— Добре, — і, кинувши в напрямку Абдулли ще крижаніший погляд, аніж зазвичай, запитала: 

— Зараз? 

— Або й скоріше, о горлице моїх бажань, — відповів він, рішуче поклонившись. 

Квітка-в-Ночі зимно кивнула і з відверто страдницьким виглядом подалася у найвіддаленіший кінець кімнати. 

— Ну? — кинула вона Абдуллі, який пішов за нею. 

Він знову поклонився — іще рішучіше. 

— Я сказав: наодинці, о зірко моїх зітхань, — сказав Абдулла. 

Квітка-в-Ночі роздратовано відсунула одну із найближчих до неї заслон. 

— Швидше за все, нас однаково будуть чути, — сухо сказала вона, жестом запрошуючи Абдуллу за собою. 

— Але не бачити, о принцесо моєї пристрасті, — відповів Абдулла, проходячи за заслону. 

Вони опинилися в крихітній ніші. До Абдулли виразно долинав голос Софі: 

— Це розхитана цеглина, за якою я ховала гроші! Сподіваюся, їм там досить місця! 

Чим би не була ця ніша до того, зараз вона, очевидно, слугувала принцесам гардеробною. За спиною у Квітки-в-Ночі, яка стояла впівоберта до Абдулли, склавши ру‑ки на грудях, висів жакетик для верхової їзди. Навколо Абдулли, який дивився на Квітку-в-Ночі, висіли плащі, пальта і навіть кринолін, що, либонь, надягався під просторе червоне вбрання Її Досконалості спадкоємиці престолу Інхіко. Попри те Абдулла подумки відзначив, що ця ніша не була набагато меншою чи, як на те, більш багатолюдною, аніж його намет у Занзібі, а там розмо-ва віч-на-віч ніколи не справляла клопоту.