Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

ліхтарів. Залізничні годинники показували другу ночі — в Єкатеринбурзі була вже четверта, але всі залізниці Імперії функціонують за часом Санкт-Петербурга й Москви. Незабаром зійде над засніженим містом літнє Сонце — проте ніч неподільно належить Зимі. Попри це, на єдиному високому пероні пасажирської станції панувала чимала штовханина, з подорожніми, які висипали з вагонів, мішалися тубільці: нагоничі носіїв і бендюжників, продавці хутра, продавці амулетів проти лютих і самородків тунґетиту, котрі називають чернородками (мабуть, фальшивих), бабушки, які пропонують голосним заспівом пирожки с капустой та чебуреки с мясом, а найбільшу метушню вчиняли спритні мальчики, які відмірювали горщечками орешки, дуже дешеві й дуже смачні. Проводники не докладали ні серця, ні надмірних зусиль, щоб бодай символічно спробувати опанувати цей хаос, — подібні сцени повторювалися майже на всіх станціях, де зупинявся Транссибірський експрес. Натомість пізня пора обмежувала енерґію пасажирів; більшість тих, хто їхали люксом, вирішили Єкатеринбург проспати. Вийшов monsieur Верус, який серйозно ставився до обов’язків репортера, зійшли літній пан зі штучним оком і брати марнотратні, а з вагона номер один також французька сім’я з дітьми; вони одразу вирушили кататися усім містом. Було оголошено принаймні двогодинну зупинку. Частина пасажирів, напевно, планувала зайти до єкатеринбурзької церкви на пізнє недільне богослужіння; може, не всі відступилися від наміру, попри спізнення. Сніг, негустий і неважкий, весело витанцьовував у жовтому світлі, делікатно вкладаючись на дошки перону, на щойно споруджений з уральського мармуру будинок вокзалу, на шапки, шуби й пальта людей, на теплий панцир паровоза, що власне змовк і затамував машинний подих.

Застібнувши тепле пальто із соболиним коміром і натягнувши рукавички, зійшлося на перон. Підскочив нагонич. Його нетерпляче відправилося геть.

— Розім’яти ноги?

Озирнулося. Юнал Таїб Фессар.

— Хочете глянути на Єкатеринбург? Нічого цікавого тут немає, ще одна промислова місцина понад річкою; тепер підупала через Транссиб і Зимний Ніколаєвск. — Узявши ціпок під пахву, він сягнув за пазуху і вийняв з футляра дві цигари. — Почастуєтеся, пане Бенедикте? Партаґас, просто з Мехіко.

— А, спасибі, спасибі.

Фессар вийняв цизорик, підрізав тютюнові згортці. Закурив. Закурилося.

— Вибачте, що питаю — ви не схожі на мисливця за посагами, un tricheur, я не вірю в ті історії. У мене племінник не набагато молодший… Чи то був жарт? Може, заклад? Дозвольте вгадати: ви нещасливо закохані в родовиту панну.

Мовчки скривилося.

— Що? — купець підняв брови, потішаючись. — Кавалер не вірить у любов?

— Це суперечить іншим моїм хворобливим пристрастям.

Фессар розсміявся.

— Добре! Запам’ятаю. А якщо серйозно?

— Це було серйозно.

Він хутко глипнув, уже не посміхаючись.

— Афоризми не служать для того, щоб за ними жити; вони служать для розваги товариства за столом.

Злегка вклонилося.

— Теж добре.

Зітхнувши приречено, він відвернувся і вказав ціпком на південь, за межі станції.

— То, мабуть, ви хочете побачити на власні очі лютого.

— Я з Варшави.

— Ах, так, — турок погладив червонодеревну гладь склепіння черепа. — Вони вже, мабуть, і в Одесі, мгм.

Вирушилося повільним кроком з двірця до блідих і розпорошених вогнів міста. Фессар мовчки приєднався. Придріботіла бабушка з широким кошиком, прикритим білою шматиною, Юнал Таїб купив булочку з начинкою. Він загорнув її у носовичок і сховав до кишені обширної хутряної шуби.

Повернувшись на підборах, він якусь мить ішов задкуючи, придивляючись до слідів, залишених у неглибокому снігу; коли дошки й бруківку заступила замерзла глина, він вбив у неї кілька разів каблук козацького чобота й додав масивним ціпком.

— Мгм, мгм, — турок видихнув дим по висунутому на нижню губу язику, хтиво злизуючи при тому кілька іскорок морозу. — Цікаво, чи робив тут хтось нещодавно свердловини. А як у вас? У Варшаві?

— Вибачте?

— Земля. Чи ви перевіряли землю, — він дзьобнув ціпком борозну твердого болота. — Це мені спало на гадку завдяки нашій балачці за картами. Той розрахунок прудкости Криги. Й інші речі. — Він підвів погляд на хмари. Єкатеринбург лежить у долині, в сідловині Уралу, біля воріт Великого Каменя, у погожу ніч тінь на західному зоресхилі мала би визначати межу гірського ланцюга. Турок вказав наліво, на східний горизонт, темний, неосвітлений. — Може, з’їздите на Шарташ, улітку то було дуже красиве озеро. Ну, але вже кілька років з нього не сходить лід; там найміцніший мороз. Та-ак, воно йде під землею, вічною мерзлотою, як розповідають дикуни Побєдоносцева й панове геологи, гуртом найняті Сибирьхожетом, іде чорними річками підземними, Шляхами Мамутів. Але ж один лютий, а й навіть кілька сильніших вогнищ студені — не змінять погоди.

— Земля, мабуть так, у Варшаві були якісь труднощі з водогонами, дорожні роботи також дуже довго тягнуться…

Минулося самотні дрожки, що чекали наступних мандрівників зі спізненого експреса; візник попивав із пляшки, схованої у безформній рукавиці. Жандарм, який вартував під навісом двірця, поглядав на хлопа із заздрістю.

— Оце приходить і йде геть, місяць тепло, місяць зимно, — а це ж усе-таки ближче до Краю Криги, ніж ваша Варшава. Що такого приваблює їх до одних міст, а від інших віднаджує?

— Ба!

Від широкої дороги, розташованої паралельно до колії, відходило звідси під кутом два тракти, той, що ліворуч, провадив просто до нечисленних світел у вікнах третього й четвертого поверхів будівель центру Єкатеринбурга. Всі будинки, видимі з привокзальної вулиці, було споруджено з колод, на плані довгого прямокутника. Вони більше нагадували перерослі халупи, ніж шляхетські садиби, не кажучи вже про варшавські кам’яниці; низькі, похилі, вони виглядали напівзануреними в неглибокі ще замети. Широкі віконниці було зачинено, сніг ліпився до щілин і вигинів, укладався на похилих дахах у східчасті гладі, легкий вітер втягував його в провулки й проходи між будинками.

Йшлося мовчки.

— Пане Бенедикте? За чим ви так роззираєтеся? Ви домовилися з кимсь про зустріч? — Фессар посміхнувся з двозначною іронією. — Я нав’язуюся, скажіть же, що я нав’язуюся.

Раптова думка: це він! Він, він, проклятий турок, ну справді! Вийшов, чекав, причепився не питаючи, під тим хутром у нього помістяться дві ґвинтівки, тузінь баґнетів, і як він посміхається! Це він, він!

— Щось, як на мене, ви зле виглядаєте, — Фессар зупинився. — Не так уже й холодно. — Він уважно подивився. — Ви дуже бліді. У вас руки трусяться.

Негайно опустилося руку з цигарою. Утекти очима — там: групка чоловіків із пиками, наче сокирами витесаними, певно робітники якогось металурґійного заводу, йдуть узбіччям, гучно обмінюючись заувагами, типова жанрова сцена — дивитися на них, не дивитися на турка, не дати по собі нічого зрозуміти.

А він своє:

— Тут, на березі Ісеті, є в готелі цілком пристойний ресторан, і якщо ви дозволите запросити вас на дуже ранній сніданок,