Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

струму. Це вже хвороблива залежність! Він каже, що замолоду поглянув у мікроскоп і побачив бацили, як вони огидно виглядають при збільшенні, мені також хотів показати; а оскільки людина дихає, п’є оту гидоту, то безугавно з ними стикається, — і Нікола намагається захищатися усіма можливими способами. Ви розумієте, він трактував електрику як бактерицидний засіб. Але відколи згоріла його лабораторія на Південній П’ятій авеню — мати мені розповідала, — він почав харчуватися електроенерґією; іноді взагалі нічого не їв, лише першим ділом уранці підключався до апаратури. Він каже, що це сприяє його здоров’ю. Можливо. Але тепер — це вже навіть не електрика. Я боюся за нього.

— Я не знаю, що він вам сказав про мету цієї подорожі… — урвалося. Вона поглянула здивовано. — Ви журитеся його здоров’ям; а варто було би радше журитися його й своїм життям. Як так сталося, що він узагалі взяв вас із собою у таку небезпечну подорож? Він із самого початку знав, що йому загрожує.

— Якби ж то Нікола вважав себе смертною людиною!.. — пирхнула вона. — Це я його змусила придбати квиток на фальшиве прізвище. Я вибрала той потяг, яким їде Бєломишов. Я писала до Особистої канцелярії царя і видзвонювала Міністерство внутрішніх справ.

— Ах. Ангел-хоронитель.

Вона насупилася.

— Pardonnez-moi, — спробувалося узяти її за руку, але вона сховала долоні під піджаком. — Mademoiselle Крістіна, я відчуваю велику честь, що ви обдарували мене такою довірою.

— Що ж, знущайтеся з мене, будь ласка, я знаю вашу репутацію, може, Нікола й справді у вас помиляється…

— Моя репутація!

— Салонний окозамилювач!

— Ах!

Панна Крістіна схаменулася, закрила вже відкриті для наступної інвективи уста. Вона надула губи, тепер ображена.

— Чому ви змушуєте мене вас ображати? Вас це втішає?

Сперлося на ребристе ложе теплої брили, піднялося обличчя до блідих сузір’їв.

— Справді, зірки вже зійшли. Небо прояснилося, сильні вітри тут віють. Ще кілька годин тому, за кількасот кілометрів на захід від горизонту до горизонту висіла суцільна буря. Я прокинувся уночі, ми проїжджали мостом через Каму, вже падало, під нами плили якісь баржі, сплав деревини, довгі транспорти, річка була збурена, мабуть розлилася, на берегах палали вогні, багаття, світильники, наче подавали знаки, крізь дощ, у темряві ночі, й відізвалися вогні на річці, неба не було видно, мокра чорнота, тільки ці мерехтливі зірки на землі й на воді. Ми їхали? Пливли? Летіли? Потім я подумав, що це мені снилося. Вони давали знаки одні одним.

— Хто ви, направду, такий, пане Єрошаскі?

— Я маю репутацію, чи не так? — повернулося голову вліво, вправо, вліво. — Погляньте, панно, на цю долину поміж цими верхами. Там уже Азія. Кажуть, що над Краєм Лютих світять інші зірки. Рідко трапляються дні чистого неба, Зима дуже пошарпала погоду. Прошу поглянути. Чи не трохи нижче воно підвішене? Видно кривизну. — Описалося рукою дугу. — Натискає, натискає на землю, душить. Небо Європи тікає від землі, вони взаємовідштовхуються. І там, і тут, в Азії — regarde! — відбувається зміна полюсів — вони притягуються. Ми маємо хороші місця, центральна ложа в театрі континентів, усе видно, як на долоні. Під небом Європи можна стояти випроставшись, глибоко вдихнути, стрибати без страху вгору, будувати вгору, дивитися вгору. Небо Азії навіть звідси виглядає гнітюче, слід згорбитися, опустити погляд, нахилити спину до ґрунту, пересуватися короткими, обережними кроками, будувати вздовж і вниз. Бачите, панно, як мало там місця між зірками й пустелею.

— Може, то ще височини, й тому.

— Може.

Девушка невпевнено посміхалася. Посмішку вона мала чарівну, — її щоки заокруглилися, поповніли, два теплі яблучка, вона винесла цю посмішку з колиски.

— Ви поет, пане Єрошаскі.

— Au contraire, mademoiselle, au contraire.

Вона відчайдушно шукала приводу для продовження розмови. Вона була надто молода, на рік, може, на два, — ще занадто молода.

— Нас кличуть! — зраділа панна.

— Мгм?

— Мабуть, уже відремонтували, їдемо далі.

Зійшлося на колію, допомагаючи панні на зрадливому схилі. Проводники бігали, підраховуючи пасажирів, батьки кричали на дітей, локомотив тихо посапував. Панна Крістіна повернула піджак.

— Я знаю, що вам це здається дитинним… — Вона опустила погляд.

Ударилося в груди.

— Я поговорю з доктором Теслою, обіцяю. — На це вона подякувала кивком і зникла в вагоні. Тут дуже легко обіцяється жінкам різні речі. Ба навіть гірше, потім цих обіцянок дотримується. Може, вона й справді Ангел-хоронитель Тесли, який прибирає йому з-під ніг колоди, котрі сам доктор узагалі не зауважує, — а може, вона тільки бавиться в Ангела-хоронителя, а Тесла потурає її примхам, старці мають слабкість до наївних…

Неголений підліток перестрибнув через міжвагонний зчеп, зачепившись стопою за обвислий ланцюг; ланцюг голосно загримотів, наче корабельний дзвін. Хлопець зупинився поблизу встановлених біля входу до люксу сходинок.

Проводник здалеку безпомилково розпізнав пасажира нижчого класу й вирушив до нього рішучим кроком. Мальчик, однак, не звернув на нього уваги.

— Господин Герославский!

Застебнулося піджак.

— Чого вам? — різко буркнулося, маскуючи інстинктивно раптовий страх.

— Не висідайте в Єкатеринбурзі!

— Я їду далі. Але яке вам діло до того, де…

— Не виходьте з потяга! Проти вас змовилися!

— Що? Хто?

— Що ви розтальникам запродані, така певність у них.

Мальчик підскочив ще ближче, витріщив вирячкуваті очка, щось йому засвітило й забилося в лівому оці, чорний пульс у чорній зіниці; він був нажаханий, нажаханий власним страхом. Хотілося його відштовхнути — він схопив за зап’ясток. Його пальці були крижані, цей дотик майже обпікав.

— Ми не можемо захистити Ваше Благородие, не було часу, я не переконав їх, не виходьте з потяга.

Він перехрестився справа наліво й інстинктивно притис до синюшних губ крижлізний медальйон.

— Опікуйся нами, на Тебе покладаємося, опікуйся нами.

Проводник схопив його за комір, але хлопчина вивернувся і відбіг, одразу ж завернувши за вагон. Проводник насварився йому вслід кулаком.

— Тьху, заморока, пхається такий із лапами до кращих від себе, й тільки ганьбу приносить, — ця молодь нині — ні на гріш поваги…

— Послухайте, — втиснулося йому банкноту в кишеню мундира, — поговоріть з обслугою купейних і довідайтеся, хто він.

— От я йому…

— Але нишком, добродію, нишком, навшпиньки, щоб мені пташку не сполохати. — Піднялося сходами. — Наскільки запізнюємося?

— Три години, три з чвертю, Ваше Высокоблагородие, але зупинимося ще надовго в Єкатеринбурзі, треба замінити паровоз і перевірити шасі.

— Надовго. Скільки?

— Скільки буде треба. Ваша Світлість бажають вийти до міста? Там, певно, далі зима тримається, минулого разу морозяник проклятий обсів сам центр міста. Ну. Заходьте! Будь ласка, заходьте! Від’їжджаємо!

Про єкатеринбурзький мороз

Сніжинки, сріблясті голочки, кристалики цукру сипалися з неба, грайливо мерехтячи в ореолах газових