Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

-Я сама зі всім розберуся. - безапеляційно перервала Лянину тираду Таня, гордо випинаючи груди і запихаючи руки в кишені. - Не гризися.

-Танююю-ю! - пролепетав Нестор. - Може, попрощаємося?

-Я тобі попрощаюся! Стій камінцем і не рипайся! - пригрозила Ляна, подумавши, що Нестор пропонує розійтися подругам.

-Та він про себе, - закотила очі Таня.

-Гарний жест - так Стьопа і я часто робимо. - зауважила Ляна, коли Таня трохи віддалилася. - І де ж ти цього навчилася? - крикнула голосніше.

-Чого? - не зрозуміла Таня, обернувшись на Лянин голос.

-Міняти справжніх друзів на абсолютно чужих тобі людей. - зі страшенною гіркотою в голосі мовила вона й кинула злющий погляд на Таниного ,,хлопця’’.

Таня не відповіла, тільки якось зажурено-стримано глянула на коліжанку. Вони одночасно розвернулися і пішли в різні боки. Ляни би, може, обернулася, але не хотіла, аби Таня бачила сльози, які стрімко полилися з очей. Роксоляна розтирала їх, робила глибокі вдихи, та солоні слізки й далі зрошували її біленьке, розчервоніле личко.

Колись, щойно Ляні хотілося плакати - вона йшла до Тані. Її порадниці, подруги, сестри, опори, підтримки… Ну, приємних, багатозначних слів є до чортА і ще трохи, але найважливіше - Роксоляну завжди було кому заспокоїти, було кому подивитися на неї яскраво зеленими, палкими, безтурботними і до безмежжя щирими очима! А тепер як?

-У мами сині. - пробурмотіла з легенькою півусмішкою дівчинка. - У тата зелено-карі. - задумалася Ляна. - В бабці карі. - Роксоляна обернулася, проте вона була вже далеченько від Таниної домівки. - Але лишень в Тані є такі зелені котячі очі, котрі я дуже люблю. - а зміркувавши, додала. - Люблю по-особливому.

-Так, Лянусю, - по хвилі роздумування сказала сама до себе, - наступний план дій - ідемо до Андрія. Якщо з кимось буде поговорити найлегше - то це з отим баляндрасником! Ми будемо разом до кінця! Ми ж справжні друзі! - твердо дійшла вона висновку, - А з деким навіть закохані… - муркнула лагідно і зажмурилась до сонечка. - До чого ж гарне слово - так від нього на душі легко стає. - безжурно засміялася й покрокувала, заглиблена в роздуми про людину, до якої осьо збиралася йти з наступною візитою!

***

Але ж сильно Ляна помилялася, коли думала, що то буде раз плюнути! Ухххх, дівчинко, ти ще в мене добавишся, я так собі підозрюю! А він? Ну якийсь цирк ,,Шапіто’’, далебі! Уявити собі тяжко, як то - перше думати, що в людини є здоровий глузд і голова на плечах замість продовження шиї - а потім побачити протилежне! Фу! Фу! І ще разів мільярд Фу!

-Не здивуюся, якщо та картина буде мені привиджуватися в страшних снах! - бурмотіла Ляна, а від злості її аж в жар кидало. Стиснені в кулаки руки наполегливо шукали пику, в яку було би непогано зараз зафігачити з усього розмаху, аби хоч трохи випустити пару. Зрадники! А як їх ще в цей момент назвати?

,,Андрій кохає тебе, Ляно!’’ - кричало серце. І воно кричало правду… Голова не слухала і думала, що правда у неї є власна. Вона прокручувала вже давно переглянену платівку з тим кадром, де Лянин Андрій… Ой, навіть згадувати бридко!

***

Насправді, не дуже легко стояти перед дверима квартири і уявляти, як зустріне тебе гість. Для Ляни найімовірнішим було те, що Андрій радо запросить її всередину, вони вип’ють горнятку компотику, тоді до друзів, а звідти і на вечірній сеанс до кінотеатру… Хоча, до кінотеатр - вже запізно, але не в цьому суть справи.

Роксоляна підійняла руку і, якусь частку миті повагавшись, сміливо постукала в двері й натиснула на дзвіночок.

Дзвінок, по-правді, у родині Сірків був несправний давно, тому Ляна знову постукала. Ні звуку. Дівчина простягла долоню до клямки і - як не дивно - двері були відчинені.

-Ну та ясно. Ледарі, п’янюги та інші хапуги - прошу заходити, почуватися як вдома і ні в чому собі не відмовляти. Якийсь прохідний двір. - схвильовано пробуркотіла Ляна. - Так… Ну, і де мешканці?

-Андрію, але визнай…

-Ой, та перестань.

З великої кімнати почулися голоси. І два дуже добре знайомі. Роксоляна навшпиньки пройшла до вітальні.

-Не кажи того, в чому невпевнений.

-Слухай, Міло, я впевнений. Будь ласка, допивай і…

Голос Андрія перервався, а саме в цю мить Ляна зазирнула до кімнати та… застигла на місці.

Міла, тісно присунувшись до хлопця, палко його цілувала. Андрія, здавалося, не був настільки ж захоплений, але Ляні від цього легше не ставало.

-Та шо ви! Яка прекрасна пара! - загарчала вона басом, аж Міла відскочила. Андрій, ніби цього й чекав, проте, побачивши Ляну, злякано випростався на повен зріст.

-Лян…

-Весілля коли?! Хоча… Чого чекати до весілля? ГІРКО МОЛОДИМ! - вона зиркнула на Мілу так, як дивиться хижак на свою здобич перед стрибком. Дівчина миттєво це зрозуміла, тож несамовито поглянула на Андрія.

-Мені, певно, вже час…

-Тобі вже давно час - на той світ. - крізь зуби процідила Ляна. - А ти… - гірко, вологими від нерозуміння і болю очима глянула на хлопчину і знову на ту, котру зараз зі страшенно великим бажанням хотіла задушити, задавати, за… Наступні слова вона вклала з глибоким презирством в одне речення - Вам бажаю щастя в особистому житті! - гордо розвернулася і вийшла, ще встигнувши помітити, як болісно і схвильовано Андрій прошепотів самими губами її ім’я.