Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Побачені трансформації селян були останньою краплею. І це змусило нащадка роду Д'Альбон обернутися із запитальною гримасою до Архімага, в якій також чітко читалося благання: «Поясніть усе прямо зараз, поки мої мізки ще перебувають у відносному здоров'ї!». Дивно, але Леона зрозуміли.

– Майстре Д'Альбон, ви щойно стали свідком розконсервації сутностей вищих вервольфів.

– Чудово. Вищі вервольфи… Тобто… Просто чудово. Ііі?.. – Вищий Магістр Блискавки раптом став виглядати дещо втомлено-приречено.

– Що «Ііі», віконте, не зовсім розумію вас? – З фірмовою, гранітно-нерухомою фізіономією уточнив геомант.

– Безмірно вже тепер шановний мною майстре Грейткіллс. Ваша Високомагічносте. Вчителю. – Проникливо почав Леон. – Ви можете як завгодно довго сміятися над моїми знаннями в алхімії або тим, що ваш недогомункул зміг здолати мене в тренувальному спарингу. Однак, я не повний ідіот і добре пам'ятаю історію. А у своєму «Описі Південних Земель та усіх нещасть, що з ними сталися з 12 по 17 сторіччя від Останнього Нашестя» Гудвін Веселенький чітко писав, що всі, абсолютно всі представники виду вищих вервольфів були знищені під час Баталій Крові ще вісімсот років тому! Військо ватажка чистокровних вампірів, Олександра Кривавого, повністю вирізало своїх заклятих ворогів під час бійні у Туманній Ущелині. А після того навідалося в тамтешні печери і знищило весь молодняк і старих, що не брали участь у війні. Там був справжнісінький геноцид! Особливо, якщо врахувати, що чистокровні вампіри володіють магією і не гірше за самих перевертнів чують запах своєї жертви на величезних відстанях. Ніхто, ніхто не міг вижити!

– А я хоч слово сказав на тему того, що хтось із стародавньої раси вищих вервольфів вижив, віконте? – З холодною усмішкою поцікавився Архімаг.

– Ні, але тоді як…

– Життя, майстре Д'Альбон – це дещо стійкіше і, вже вибачте за каламбур, живучіше, ніж прийнято вважати у не дуже освіченому суспільстві. І життя, щоб зберегти себе, завжди залишає лазівки. Іноді страшенно неочевидні або ті, що вимагають колосальних вкладень часу та сил. Але менше з тим. Життя – практично незнищенне!

Леону дивно було слухати лекцію про безсмертя життя під звуки темних криланів, яких розривали на частини буквально поруч, за сільською стіною. Вже ті бідосі могли б точно посперечатися з оповідачем. Але, мабуть, не наважились перебивати. Леон також. Тому – Архімаг продовжив.

– Розумієте, трохи більше сотні років тому я мав дуже цікаву подорож. Я навіть сказав би, науково-дослідне відрядження. Якраз у Туманну Ущелину. Скажу вам, це місце і по сьогодення є дуже сумним видовищем. Стільки крові, ярості та болю там було, що еманації тих подій збереглися й донині. І, звісно, збереглися й рештки. Дуже багато решток. Проте, навіть після такої жахливої, масової різанини зібрати повний скелет було ще тією задачкою. Але десь рука, десь нога, десь – череп. Тож, я доволі швидко відтворив на давніх кістяках декілька скелетів вищих вервольфів. А потім, використовуючи магію Життя, шаманізм та один простесенький ритуал з некромантії, виконав свою власну магічну техніку, котру потім назвав Вилучення Ниток Життя. Частинки пам’яті предків, частинки звичок, навиків, вмінь, хвороб, імунітету, природніх схильностей і тому подібних деталей, що роблять кожного представника розумних (і не тільки) рас – власне, особистістю. Ці частинки лишалися у самих кістках колись живих створінь. У їх закам’янілих на граніті краплях крові. У слині контрольованого сказу, яка крапала з їх щелеп при спостеріганні ворога. Я зібрав дуже багато всього. Тільки спочатку не врахував, що, якщо ти робиш це, залучивши до ритуалу рештки сотні різних особистостей – це, скоріше, становиться Вилученням не Нитки, а цілої Пряжі Життя. Життя цілої раси. Потім я зберіг це ядро з безліччю інформації на спеціальному носії та залишив до слушного випадку та набуття мною більшої експертності в цьому питанні. Бо навіть тоді мені було не дуже зрозуміло, як максимально ефективно використати цю дорогоцінну знахідку.

Аж ось цей випадок і настав. Коли десь через тридцять років після тієї експедиції, доля покликала мене в інше місце. Тоді я досліджував взірці чорнорудної жили, що вилізла на поверхню на півночі графства Вагнер.

– Тряяясця, воно ж з Грейткіллс межує… – Ляснув собі по лобі віконт.

– Саме так. І жила піднялася якраз на території містечка поблизу з межею. Здається, воно зветься Хокус. Тож, після чергового дослідження я вийшов прогулятися нічним містом. Чому б і ні? Хто б зміг завдати шкоди тоді вже Вищому Магістру Землі у цій місцевості? Але злі люди завжди знайдуть, з кого познущатися. – Суворо, з ледь стримуваним гнівом проговорив Грегор. Після чого продовжив:

– Вона лежала у якомусь занехаяному провулку, скалічена вщент. Вмирала мовчки. Це потім я вже дізнався, що вона була німа від народження. Але тоді – я був просто вражений її стійкістю. Дванадцятирічна дівчинка. Зламані руки, ноги, зламані ребра, тріщини черепа… Ці потвори навіть якось умудрилися пошкодити їй хребта. А все через те, що відрізняється від них та, як я побачив у аурі, що швидко блякла, мала невеличкий хист до магії. Можливо, могла наділяти силою воду. Чи навпаки, змушували її псуватися. То вже було неважливо.

– Скажіть… скажіть, що ви врятували її, майстре Грейткіллс, благаю!

– О, так, врятував. Але соромно мені було ще дуже довго. Бо, як майже кожний довбань, що дорвався до таємниць магії, я думав лише про могутність, дослідження та засоби знищення ворогів або конкурентів. І нащо бойовому магу Землі, заклинателю деревних створінь знати вище цілительство, егеж? Для Вилучення Ниток Життя моїх знань тоді вистачало. А от для дитини, котрій залишилося, мабуть, з десяток вдихів – мене було замало. Проте, все ж-таки я вищий маг, ще й з кристалом, начиненим сутністю вищих вервольфів. Це вже непоганий початок, погодьтеся. – Похмуро усміхнувся геомант. – Тож, не дуже складний ритуал, літр моєї крові та імплантація кристалу безпосередньо в серце дитини допомогли. Чітко пам’ятаю свої думки в той момент. Коли я спостерігав за народженням тієї, кому судилося стати матріархом нового покоління вищих вервольфів. Думки були такі: «А може й добре, що їх тепер не стало?..».