Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Стелло, не треба, — кажу я, уявляючи, як вона провалюється прямісінько під лід у крижану воду.
— Замерзло намертво. Ну ж бо! — кидає вона погляд на мене.
Той самий погляд, який я бачу сьогодні цілий вечір: сміливий, хитрий, зухвалий.
Спадає на думку ще «безрозсудний». Але я викидаю це з голови.
Якщо це все, що ми маємо, скористаймося цим.
Тож я глибоко вдихаю, приймаючи виклик, беру її за руку, і ми разом виходимо на лід.
Розділ 23
Стелла
Уперше за довгий час я не почуваюся хворою.
Я хапаюся за руки Вілла, і ми ковзаємо по крижаній поверхні, зі сміхом намагаючись утримати рівновагу. Я скрикую, втрачаючи її, відпускаю його руки, щоб не потягти за собою, і важко приземлююся на п’яту точку.
— Ти в порядку? — питає він і сміється ще дужче.
Я щасливо киваю. Краще, ніж в порядку. Дивлюся, як він розбігається і з криком котиться по льоду на колінах. Спостерігаючи за ним, я вже не настільки засліплена тугою за По, і моє серце повне до краю, хоч і досі розбите на шматки.
Телефон у кишені дзвенить — я не звертаю уваги, як і протягом майже всього дня, і мружуся вдалину, де гасає ставком Вілл. Телефон нарешті змовкає, і я повільно встаю, але тут він починає голосно цвірінькати — повідомлення сиплються одне за одним.
Дістаю телефон, роздратована, дивлюся на нього й бачу, що екран забито повідомленнями від мами, від тата, від Барб.
Я очікую побачити чергові повідомлення щодо По, але в око впадають інші слова:
«ЛЕГЕНІ. ЗА ТРИ ГОДИНИ БУДУТЬ ТУТ. ДЕ ТИ???»
«Стелло. Будь ласка, відгукнися! ЛЕГЕНІ ВЕЗУТЬ».
Я ціпенію. Повітря виходить із моїх теперішніх нікчемних легень. Я дивлюся через ставок на Вілла, спостерігаючи, як він повільно розвертається, знов і знов. Це те, чого я хотіла. Чого хотіла Еббі. Нові легені.
Але я знов дивлюся через ставок на Вілла, хлопця, якого кохаю, в якого B. cepacia і який ніколи не матиме тієї можливості, що зараз переді мною.
Я дивлюся на свій телефон, і мої думки вирують.
Нові легені означають лікарню, медикаменти, одужання. Це означає терапію, ризик інфекції та величезний біль. А найважливіше, це означає, що тепер я буду як ніколи далеко від Вілла. Навіть ізольована від нього, щоб уберегти мене від B. cepacia.
Зараз я маю обирати.
Нові легені?
Чи Вілл?
Я дивлюся на нього, і він так широко всміхається мені, що навіть думати нема про що.
Я вимикаю телефон і вибігаю на лід, ковзаючи по кризі, аж доки на повному ходу не врізаюся в нього. Він хапається за мене, ледве примудряючись утриматися на ногах і не дати нам гепнутися на кригу.
Не потрібні мені нові легені, щоб почуватися живою. Я почуваюся живою просто зараз. Батьки казали, що хочуть, аби я була щаслива. Я знаю, що це таке, і мушу довіряти собі. Врешті-решт вони все одно мене втратять, і я не можу цьому зарадити.
Вілл мав рацію. Невже я хочу весь час, що мені залишився, пливти проти течії?
Я відштовхуюся від нього і пробую крутнутися, розкинувши руки, обличчям до зоряного неба. Знов і знов обертаючись на гладенькому льоду, я чую його голос.
— Боже, я тебе кохаю.
Він каже це так тихо, так по-справжньому, і це найпрекрасніше з усього.
Мої руки повисають, я припиняю крутитись і розвертаюсь обличчям до нього, дихаючи уривками. Він дивиться мені в очі, і я відчуваю той потяг, який завжди мала до нього, — неспростовне тяжіння, що закликає скоротити відстань між нами. Подолати кожен дюйм з тих п’яти кроків.
І цього разу я це роблю.
Я підбігаю до Вілла, наші тіла зіштовхуються, ми збиваємося з ніг і падаємо на кригу, зі сміхом приземляючись на неї разом. Я обвиваю його руки навколо себе й кладу голову йому на груди. Навколо падає сніг, і моє серце так гучно калатає, що я майже впевнена: він чує. Підіймаю на нього очі, коли він схиляється до мене. З кожним магнетичним вдихом притягуючи мене все ближче.
— Ти ж знаєш, я хочу, — шепоче він, і я майже відчуваю це: його губи торкаються моїх, холодні від снігу й льоду, але абсолютно прекрасні. — Але не можу.
Я відвертаюся й кладу голову на його пальто, дивлячись, як падає сніг. «Не можу. Не можу». Ковтаю знайоме відчуття, що наростає у мене в грудях.
Він знов замовкає, і я відчуваю, як здіймаються й опадають його легені у мене під головою. А тоді з його губ зривається зітхання.
— Ти лякаєш мене, Стелло.
Хмурячись, піднімаю очі на нього.
— Що? Чому?
Він дивиться мені в очі й серйозним голосом каже:
— Ти змушуєш мене хотіти життя, якого я не можу прожити.
Я знаю, що саме він має на увазі.
З похмурим обличчям він хитає головою.
— Це найстрашніше з усього, що я відчував.
Я знову пригадую, як ми зустрілися, а потім — як він балансував на краю даху.
Він тягнеться до мене, рукою в рукавичці ніжно торкається мого обличчя. Його блакитні очі темні, серйозні.
— Окрім цього, мабуть.
Ми мовчимо, лише дивимось одне на одного в місячному сяйві.
— Капець, як романтично, — каже він, криво всміхаючись мені.
— Знаю, — кажу я. — Мені подобається.
А тоді ми чуємо: крік-крак-крік. Крига під нами стогне. Ми зі сміхом підхоплюємось на ноги й біжимо разом, рука в руці, на тверду землю.
Розділ 24
Вілл
— Де ти мрієш жити? — питаю я її, коли ми повільно повертаємося на місток, і її рука в рукавичці лежить у моїй руці.
Змахуємо свіжий сніг із поручнів і застрибуємо на них, одночасно звішуючи ноги.
— Малібу, — каже вона, кладучи біля себе концентратор кисню, доки ми споглядаємо ставок. — Санта-Барбара.
Вона обрала б Каліфорнію.
Я дивлюся на неї:
— Каліфорнія? Справді? Чому не Колорадо?
— Вілле! — каже вона, сміючись. — Колорадо? З нашими легенями?
Я всміхаюсь і знизую плечима, уявляючи собі красивий пейзаж Колорадо.
— Що я можу сказати? Гори прекрасні!
— О ні, — голосно зітхає вона і дражниться: — Я люблю пляжі, ти любиш гори. Ми приречені!
Мій телефон дзенькає, і я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За п’ять кроків до кохання», після закриття браузера.