Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Дихати немає чим! — у чоловіка, що стоїть в проході, на спині велика мокра пляма від поту.

— Я ще не збираюсь помирати, бо хтось тут робить сквозняки, — у дідка голос такий же скрипучий, як звук коліс цього древнього потягу. Може, вони з ним ровесники.

— Ага, в такому разі, ви всіх нас переживете, — терпець уривається у всього вагона, але цей чоловік зривається першим. — Якщо вам дує, йдіть в початок вагону. Там немає вікна.

— Але моє місце тут, —  і не посперечаєшся, бляха.

Потяг починає сповільнюватися.

— Ходімо, — Ернест легко торкається моєї руки пальцями. — Наша зупинка.

Я так і не дізнаюся, хто виграє цей бій з вікном, але щось мені підказує, що дідок. Таких людей не переконає ніщо на світі. Але я радий, що ми нарешті опиняємося на вулиці. Навіть під палючим сонцем не так противно, як в душному вагоні з цілою купою неприємних запахів.

— Сорі, — Ернест зачесує змокрівше біле волосся назад пальцями. — Не знав, що сьогодні буде така жопа.

— Тобто тут не завжди так? — я закидаю на плече одну лямку рюкзака.

— Ні, — він хитає головою, — колись я взагалі їхав в пустому вагоні. Але то, мабуть, треба дуже рано виходити. 

Село недалеко від міста потопає в зелені, яку розбавляють яскраві плями квітів. Помаранчеві, жовті, білі, рожеві — їх так багато, що починає рябити в очах. Будівель зовсім небагато. Наче рослини поїли все, що тут стояло перед цим. І залишаються тільки якісь обрані будиночки, що розкидані навколо центральної площі з магазином, та навіть кафе. В повітрі так приємно пахне свіжим повітрям. В місті воно зовсім не таке. А тут легені починають працювати на повну, поглинаючи яскраве повітря. Воно наче смачне на язиці, солодке. 

— Тут гарно, — я з посмішкою дивлюся на Ернеста. 

— Так, мені теж подобається, — його широка посмішка, біле волосся пасують всюди. І якщо в місті він виглядає, як тінейджер з якогось популярного серіалу, то тут, як головний персонаж з романтичного кіно, де все в таких пастельних кольорах, біля моря. Тут моря немає, але на карті показує якусь річку. 

Ми не тримаємося за руки, щоб не привертаті до себе непотрібної уваги. Мені це не заважає, але приємно від того факту, що Ернест затронув цю тему, коли ми добиралися до потягу вранці. Йому справді залежить на тому, як я себе почуваю. Для мене це ще в новинку, і мені дуже страшно звикати до таких стосунків. Здається, що якщо я розслаблюся, то вмить втрачу цю світлу людину поруч. Довбана тривожність. Спочатку боїшся не знайти, потім боїшся втратити. Тому не можеш просто отримувати насолоду, кайфувати від кожної секунди. Але я намагаюся. Справді намагаюся. В якійсь книжці (а може в пості на Фейсбуку) написано, що по-справжньому щаслива людина насолоджується кожною секундою, навіть якщо не відбувається нічого глобального. Тому, досить чекати на якийсь уявний мільярд доларів на дорозі. 

Лариса Вікторівна Стежка (авжеж, я заздалегідь спитав ім’я бабусі) живе у невеличкому білому будиночку, з таким же білим, старанно пофарбованим парканом. На подвір’ї всюди квіти, над якими гудуть маленькі цяточки бджіл. На дерев’яній лавці спить рудий з білим вухом кіт. Він навіть не звертає на нас уваги, коли Ернест штовхає хвіртку. Сонячне проміння — це єдине, що зараз хвилює кота, який витягнувся пухнастим пузом до гори. Цей дворик здається якимось шматочком казки, якісною декорацією дорогого спектаклю. Наче зараз з-за рогу вийде чарівниця в яскравому вбранні і забере нас з собою на веселку. 

Тільки я хочу поділитися цією думкою з Ернестом, все-таки з’являється чарівниця. І ні, я не обкурений. В дверях дому з’являється висока жінка в яскравих жовтих штанах та білому светрі з бахромою, в’язаному гачком. Ми з нею майже одного зросту, але вона здається вищою за мене, бо на голові має цілу копну сріблястого волосся, зібраного в високий пучок. 

— Привіт, бабусю, — Ернест широко посміхається та міцно обіймає жінку. 

Бабусю?! Ні, поруч зі мною точно хтось щось курив. Бо цю жінку дуже важко назвати старшою, літньою, або бабусею. Вона виглядає ровесницею моєї мами. Може, я щось пропустив, але в моєму розумінні бабуся — це така маленька жіночка в хустині і різнокольоровому халаті, які продають на базарі. Вони в’яжуть шкарпетки внукам, печуть пиріжки на всіх сусідів і нарікають, що раніше було краще. Але Лариса Вікторівна…вона наче та бабуся з кіно — вигадана. 

— Бабусю, знайомся, це мій хлопець Саша, — Ернест змушує мене закашлятися.

— Д-добрий день, — зніяковіло протягую долоню, яку жінка енергічно стискає. 

Що тут, бляха, відбувається?! Чому мене ніхто не попередив? І…мій хлопець?! Це дуже несподівано. Всередині все перевертається. Таке саме відчуття, коли спускаєшся зі сходів і пропускаєш одну. Сердце так і летить вниз. 

— Проходьте, хлопці, — Ларису Вікторівну розважає моя реакція, а мені соромно, бо відчуваю себе повним дурнем. 

— Все добре? — Ернест шепче мені на вухо, ледь не торкаючись його губами. 

— Т-так…я просто…не очікував, — намагаюся підібрати слова.

— Тебе нервує статус мого хлопця? Вибач, я не зна…

— Ні, — так поспішаю це сказати, що навіть перебиваю його. — Ні. Мені добре з тобою. Я хочу бути твоїм хлопцем, — слова вилітають з мене навіть без пауз. Так, я вмію підібрати момент, щоб сказати людині, що мені з нею добре. Медаль мені, блін.