Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
155
Просто неймовірно! Я натрапив на ще один роман про замах на Гайдріха. Називається «Начебто людина», а написав його такий собі Девід Чако. Назва, либонь, натякає на значення грецького слова «антропоїд»[40]. Автор дослідив неймовірну кількість документів і, як мені видалося, знайшов у своїй книжці місце для всього, що на сьогодні відомо про Гайдріха та про замах на нього. Навіть маловідомі (а часом і доволі сумнівні) гіпотези, як-от версія про отруєну бомбу, вдало вплетені в полотно оповіді. Його обізнаність із матеріалом справила на мене величезне враження, зважаючи на ту силу-силенну подробиць, які зібрав автор і які видаються цілком вірогідними — мені принаймні з усім своїм багажем знань жодного разу не вдалося підловити його на помилці. До речі, цей твір змусив мене переглянути своє ставлення до роману Алена Берджеса «Семеро на світанку», у якому доти багато що я вважав вигаданим. Найбільшу недовіру викликала історія про випалені тавром свастики на дупі в Кубіша. Також мені видавалося грубою помилкою те, що в Берджеса «мерседес» Гайдріха зелений. Однак у творі Девіда Чако підтверджуються і свастики, і колір машини. А оскільки я не зміг відшукати в Чако жодної помилки — навіть у тих дріб’язкових деталях, які я в нападі гордині чи скоріше якогось легкого маячіння вважав відомими лише мені одному, — то мимоволі перейнявся довірою до всього, що він розповідає. І тому замислився: я ж бо впевнений у тому, що «мерседес» цей чорний, саме такого кольору машина, яка демонструється в празькому Музеї армії та яка зображена на численних світлинах, що я бачив. Звісно, на чорно-білому фото темно-зелена машина здаватиметься чорною. До того ж довкола виставленого «мерседеса» точаться деякі суперечки: у музеї запевняють, що це оригінал, однак дехто заперечує, стверджуючи, що автомобіль несправжній, а пробита шина й понівечені задні дверцята — лише імітація пошкоджень, яких зазнав «мерседес» Гайдріха. Але ж, навіть якщо йдеться про підробку, я гадаю, що кольором машини не мали б знехтувати! Ну гаразд, я згоден, що надаю забагато значення тому, що врешті-решт є лише зовнішньою ознакою, я й сам це розумію. Здається, це класичний симптом неврозу. Мабуть, у мене проблеми з психікою. Проїхали.
Коли Чако пише: «До замку можна було потрапити різними способами, однак Гайдріх, цей шоумен, проїжджав завжди через головну браму, де стояли вартові», — мене просто зачаровує його впевненість. Я питаю себе: «Звідки він це знає? Як він може бути настільки впевненим?»
Ось іще один приклад. Розмова між Ґабчиком і чеським кухарем Гайдріха. Кухар розповідає словакові про охорону домівки протектора: «Гайдріхові байдуже до всіх тих заходів безпеки, але есесівці ставляться до своїх обов’язків серйозно. Він же їхній начальник, розумієш? І вони дивляться на нього, як на Бога. Він для них приклад, усі вони хочуть бути схожими на нього. Білява Бестія. Так есесівці називають його поміж собою. Ти не зможеш як слід зрозуміти німців, доки не усвідомиш, що для них таке прізвисько — це комплімент».
Майстерність Чако виявляється тут у його вмінні ввести історичні факти — Гайдріха справді прозивали Білявою Бестією — до репліки, що сама собою вже цінна своєю психологічною проникливістю і, крім того, із погляду літературних якостей, своїм фінальним акцентом. Загалом у Чако чудові діалоги: власне кажучи, саме за їхньою допомогою він перетворює фрагменти Історії на роман. І мушу визнати, хоч я неприхильно ставлюся до цього заїждженого прийому, однак кілька моментів у книжці Чако мене по-справжньому зачепили. Ось так, наприклад, Ґабчик відповідає кухареві, котрий щойно розповів, яке чудовисько Гайдріх: «Не турбуйся, він усе-таки лише людина, і є спосіб це довести». Коли я це читаю, то тішусь, наче від перегляду спагеті-вестерна.
Гаразд, звісно, що ті епізоди, де автор описує, як у Ґабчика відсмоктують посеред вітальні чи як Кубіш дрочить у ванній, вигадані. Мені достеменно відомо, що Чако не знає напевне, робив хтось Ґабчикові мінет чи ні, і, якщо робив, то за яких обставин. І тим паче він не може знати, де й коли мастурбував Кубіш, адже, за рідкісними винятками, такі сцени за своєю природою відбуваються без свідків, а в Кубіша не було жодної причини повідомляти будь-кому такі подробиці, і щоденника він не вів. Однак автор чудово дає раду психологічному виміру свого роману, наповнюючи його внутрішніми монологами й не претендуючи на абсолютну історичну точність, адже книжка починається з попередження, що «будь-яка подібність із реальними фактами тощо є цілковито випадкова». Отже, Чако прагнув написати насамперед роман, але, попри задіяну документальну основу, не стати рабом зібраного матеріалу. Спираючись на події, що відбулися насправді, максимально використати романічні елементи, а там, де їх бракує, не вагаючись, вигадувати епізоди, потрібні для розповіді, і не відчувати себе зобов’язаним звітувати перед Історією. Спритний шахрай. Фіґляр. Романіст, одне слово.
Щоправда, пригледівшись до фотографій, я засумнівався в кольорі машини. У музеї ми були кілька років тому, пам’ять може зраджувати. І все ж я бачу його чорним, цей «мерседес»! А може, це моя уява бавиться зі мною? Вирішу, коли справа дійде до цієї сцени. Або ж перевірю якимось чином.
156
Я запитав Наташу стосовно «мерседеса». Вона також запам’ятала його чорним.
157
Що могутнішим стає Гайдріх, то більше своєю поведінкою скидається на Гітлера. Тепер він, як і його фюрер, змушує вислуховувати своїх підлеглих довгі палкі промови про долю світу. Франк, Айхман, Беме, Шелленберґ сумирно слухають маячню від шефа, який схилився над картою півкуль.
— Скандинави, голландці й фламандці належать до германської раси… Ближній Схід і Африку ми поділимо з італійцями… росіян відкинемо аж за Урал, а їхня територія буде колонізована селянами-солдатами… Уральські гори стануть нашим кордоном на сході. Новобранці проходитимуть там рік своєї служби і сформують прикордонні партизанські загони. Ті, хто не битимуться без спочинку, можуть забиратися геть, я їм нічого не зроблю…
Либонь, це запаморочення від влади, здобутої насиллям: Гайдріх, як і його вождь, уже бачить себе володарем світу. Але ще треба виграти війну, перемогти росіян, а список наступників на престол — довгий-предовгий. Навіть якщо дивитися в майбутнє з величезним оптимізмом, навіть зважаючи на те, що зірка Гайдріха не припиняє
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне», після закриття браузера.