Читати книгу - "Салимове Лігво"

Але немає ніяких битв. Є тільки сутички з непевними розв’язками. І ЗЛО має не одне обличчя, а багато, і всі вони пустотні, і частіше із заслиненими підборіддями, аніж навпаки. Фактично, він змушений зробити висновок, що в світі нема ніякого ЗЛА, а є лише зло — чи, можливо, (злість). У такі моменти він підозрював, що Гітлер був нічим іншим, як лише розсмиканим бюрократом, а сам Сатана — це дефективний недоумок з рудиментарним почуттям гумору того типу, що вважає надзвичайно кумедним годувати мартинів обліпленими хлібом петардами.

Великі соціальні, моральні та духовні битви віків випарувалися до того, що Сенді Мак-Дуґалл нишком дає ляпасів своїй шмаркатій дитині, а коли виросте та дитина, нишком даватиме ляпасів своїй дитині, світ без кінця, алілуя, товстий шар арахісового масла. Радуйся, Маріє, Діво благодатна, допоможи мені борсатися в цім житті нездарнім.

Ні, це гірше, ніж тоскно. Це жахає своїми наслідками для будь-якого змістовного тлумачення земного життя, а можливо, й Вишнього. Що там? Вічність церковного бінго, парк розваг з атракціонами та янгольські автоперегони?

Він кинув погляд на годинник на стіні. Вже шість хвилин по півночі, а досі жодних ознак Фреда Астера або Джинджер Роджерс. І навіть Мікі Руні[140]. Але минуло достатньо часу, щоби всотатися «І-Вепу». Тепер він пройдеться там пилосмоком і місіс Кьорлес не буде дивитись на нього з отим її жалісливим виразом, і життя йтиме далі. Амінь.

Розділ сьомий. Метт

  1

У вівторок наприкінці третього уроку Метт підійшов до вчительської і там на нього вже чекав Бен Міерз.

— Вітаю. Ви раненько, — сказав той.

Бен підвівся і вони потиснули один одному руки.

— Сімейне прокляття, гадаю. Скажіть, а ці дітки мене не з’їдять, ні?

— Неодмінно, — сказав Метт. — Ходімо.

Він був дещо здивований. Бен прийшов у гарному, спортивного крою піджаку і в добротних сірих слаксах. Гарні туфлі на ньому мали вигляд таких, що взувають їх не часто. На уроках у Бена бували й інші літератори, і зазвичай вони приходили в буденному або в якомусь геть маячному одязі. Рік тому він спитав доволі відому поетку, в якої був виступ у Мейнському штатному університеті в Портленді, чи приїде вона наступного дня поговорити з його учнями про поезію. Вона з’явилася у тісних бриджах і на високих підборах. Схоже, це був підсвідомий спосіб проголосити: «Подивіться на мене, я побиваю цю систему в її власній грі. Я приходжу і йду, як вітер». У порівнянні з тим його захват від Бена ще на дрібку підріс. Після тридцяти з гаком років учителювання він вважав, що нікому не побити цю систему чи виграти в її грі, і тільки лопухи думають, ніби вони ведуть перед по очках.

— Гарна будівля, — сказав Бен, роззираючись дорогою по коридору. — Збіса сильно відрізняється від тієї старшої школи, де вчився я. У моїй більшість вікон були схожі на амбразури.

— Перша похибка, — сказав Метт. — Ніколи не називайте це «будівлею». Це «виробництво». Класні дошки: «наочне приладдя». А діти: «гомогенний спільноосвітній учнівський контингент середнього підліткового віку».

— Просто чудово для них, — сказав Бен, вищиряючись.

— Авжеж, хіба не так? Ви навчалися в коледжі, Бене?

— Намагався. Вільні мистецтва. Але здавалося, там усі грають в інтелектуальні піжмурки — ти теж можеш надибати сокиру і гострити її, таким чином ставши знаним любимцем[141]. Така невдача, мене витурили. Коли вже продавалася «Дочка Конвея», я вантажив до розвізних фургонів ящики кока-коли.

— Розкажіть про це дітям. Їм буде цікаво.

— Вам подобається вчителювати? — запитав Бен.

— Звісно, подобається. То були б криво-косі сорок років, якби не це.

Пролунав останній дзвінок на урок, гучно відлунюючи в коридорі, де не було нікого, крім одного загайного учня, який повільно плентався повз стрілку, намальовану під написом «Деревообробна майстерня».

— Як тут з наркотиками? — запитав Бен.

— Усіх сортів. Як у будь-якій школі в Америці. У нас більш за все інше панує питво.

— Не марихуана?

— Я не вважаю траву проблемою, і директор так само, коли про це говориться неофіційно та ще й після кількох чарочок «Джима Біма»[142]. Випадком я знаю, що наш шкільний психолог, який є одним з найкращих у своїй справі, не проти дунути і піти в кіно. Я й сам куштував. Ефект чудовий, але в мене після цього печія.

— Ви куштували?

— Шшш, — відгукнувся Метт. — Великий Брат підслуховує всюди. Крім того, ось і мій клас.

— Ой, леле.

— Не нервуйте, — сказав Метт, заводячи його досе­редини. — Доброго ранку, друзі, — привітав він близько двох десятків школярів, які пильно вдивлялися в Бена. — Це містер Бен Міерз.

  2

Бен спершу було подумав, що помилився будинком.

Коли Метт Бьорк запросив його на вечерю, Бен був цілком упевнений, що той сказав, що дім у нього маленький, сіренький, який стоїть за будинком з червоної цегли, але саме з нього зараз суцільним потоком лилася рок-н-ролова музика.

Бен скористався дверним грюкалом з потьмянілої міді, не отримав відповіді й постукав знову. Цього разу музика стишилась і голос, який безсумнівно належав Метту, прокричав:

— Там незамкнено! Заходьте!

Він увійшов, зацікавлено роззираючись. Передні двері прочинялися просто до маленької, обставленої на манер ранньоамериканської дрібничкової крамниці вітальні, де панував неймовірно древній телевізор «Моторола». Музику видавала аудіосистема «Кей-Ел-Ейч», оснащена гучномовцями «Квод»[143].

З кухні, виряджений у картатий червоно-білий фартух, вийшов Метт. Разом із ним доплив запах спагеті-соусу.

— Перепрошую за галас, — сказав він. — Я трохи недочуваю. Тож і вмикаю гучно.

— Добра музика.

— Я фанат року ще з часів Бадді Голлі[144]. Прекрасна музика. Ви голодний?

— Йо, — кивнув Бен. — Ще раз дякую, що запросили мене. Гадаю, відтоді як приїхав до Салимового Лігва, я їв у гостях більше, ніж упродовж п’яти попередніх років мого життя.

— Це приязне містечко. Сподіваюся, ви не проти повечеряти на кухні. Пару місяців тому до мене був завітав один антиквар і запропонував дві сотні доларів за обідній стіл, що стояв у кімнаті. А я так досі й не зібрався придбати собі інший.

— Зовсім не проти. Я ще той кухонний їдець, один з довгої низки кухонних їдців.

Кухня аж скимліла акуратністю. На маленькій чотириконфорочній плиті кипіла каструлька соусу і парував повний друшляк спагеті. На відкидному столику чекала пара різномастих тарілок і склянок, попід вінцями яких танцювали фігурки персонажів мультфільмів, — це ж галяретниці, з захопленням подумав Бен. Залишки скутості від гостини в чужої людини розсипалися, і він став почуватись як удома.

— Там, у шафці над раковиною, бурбон, житнє й горілка, — показав Метт. — А в холодильнику є безалкогольні, з якими можна намішати коктейлів. Хоча, боюся, нічого аж такого надзвичайного.

— Мені згодиться й бурбон з водою з крана.

— Починайте. А я поки що подам оцю їжу.

Наливаючи собі склянку, Бен сказав:

— Мені сподобалися ваші учні. Вони ставили гарні запитання. Жорсткі, але гарні.

— На кшталт, звідки ви берете свої ідеї? — перепитав Метт, мавпуючи сексі-сюсюкання малявки Руті Кроккет.

— Вона ще та штучка.

— Атож, вона така. Там, поза різаними ананасами у морозильнику, є пляшка «Лансерз»[145]. Спеціально тримав.

— Послухайте, не варто…

—