Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Та жіночка заклякла, мов статуя, і не видавала жодної з ознак живого. Дихання, ріст, розвиток?

«О, так це дивоглядки!» – осяяло раптово, і я з азартом приєдналася до гри.

Хвилина, дві, п’ять… Ні, вона мене перегледіла. Я кліпнула ще на двадцятій секунді, та щиро сподівалась, що суперник не помітив…

Раптом жіночку відклинило.

– Т-так Ви… Ви… – затинаючись, задихаючись, здригаючись (і чого я там ще не встигла відзначити), повела вона. – Ви нічого не вимагатимете за завдану шкоду?

– Шко-о-оду? – неоціненна практика в управлінні лютим буцефалом. Ти ще спробуй його заставити організувати це просто так! – Та не перебільшуйте…

– То Ви нічого не вимагатимете? – витріщилась жіночка.

– Ну-у-у… – лишечко! Навіщо ж мене так пресувати? – Можете передати хлопцям, що чубитися краще на узліссі, – сама пробувала. Там повно метальних снарядів. Є, чим обстрілювати.

Ще хвилина заціпеніння – і жіночка затріпотіла:

– О, Ви така добра! Ви така благородна! Ви ж, мабуть, з далекої дороги… Може, Вам водички винести? Ви не спраглі?

– О, я була б дуже вдячна! – вигукнула так, ніби марила цим усе життя. Промовчимо, що я ще навіть не відпила з фляги…

– Зараз принесу, сеньйорито! – вигукнула, ніби це був сенс усього її існування, і чкурнула до хати.

«Що це було? Чому вона так перелякалась? І знову винна я?!» – роздиралась запитаннями, поки підводила Опала до паркану. Лишити його посеред дороги – приректи себе на нові казуси. А мені вистачило й цього.

– Ось! Ось! – почулось позаду, і я обернулась.

Лице розпашіле, кухлик по вінця.

– Дуже дякую, – пригубила водицю і розпливлася в блаженній усмішці. Свіжа, прохолодна, досконала! Чого іще для щастя треба! – Ви така люб’язна…

– Та що Ви, сеньйорито… – зашарілась жіночка.

– А тепер чесно: чому Ви так перелякались?

Від такої прямолінійності жіночка знову остовпіла.

– Розумієте, сеньйорито… – обережно почала вона. – тут така справа… Ми — народ бідний… Але час від часу проїжджають крізь наше селище люди знатні… А що вони такі знатні, багаті й всемогутні… – сторожко зиркнула на мене, – то кожен і роблять, що йому заманеться… А нам од того тільки горе й сльози! І за найменшу провину нашу — а то й коли нема її зовсім — обдирають нас, як липок… А в нас же й нема нічого, – зітхнула, – чим же платити? А то, як Вас побачила і як повели Ви тим солодким голосочком, аж душа в п’яти втекла! Бо ж ота знать все так же — голосочок солодкий, слова ласкаві… Буває, погніваються, покричать — та й далі проїдуть. А як голосок солодкий — то все, пиши пропало!

Я слухала й слухала, а на душі шкребли коти. Отак живеш собі у розкоші й достатку, плачешся на жалюгідні дрібниці – а хтось помирає від голоду. А хтось – усе життя гне спину і мусить повзати на колінах за черствий окраєць хліба.

Отак живеш – і не знаєш, наскільки щасливий.

– А як же… – мій голос здригнувся. – Як же всі ці розповіді про блискучий Кеталь? Всі статистики та оцінювання іноземних експертів? Як же висновки про одне із найбагатших королівств?

– Ох, сеньйорито… Блищить, звісно, блищить! Увесь Андерталь блищить! Бо все туди йде! До останньої копієчки, сеньйорито! Отак глянеш на той Андерталь (я не бачила, просто розказують), а всюди розкіш та розкіш… – жіночка похитала головою. – Ото як поважні гості з-за кордону приїздять, то поглянуть на Андерталь, та й думають, що ми тут всі, як в меді живемо… А це король наш усім очі замилюють! – закінчила вона.

Зненацька з хатини долинув гуркіт.

– От шибайголови! – скрикнула жіночка. – Зараз я їм… Зачекайте, будь ласка. Я миттю! – пустилась до хати.

«Скористатися нагодою і дати драла», – майнула перша думка.

Набридло дивитись на горе! Набридло слухати болі! Набридло задихатись від несправедливості та стискати кулаки, тому що безсила!

«Так, стоп. Чому "безсила"? – обурилось єство. – А з попередніми знайомими не була ж безсила!» – нагадало воно, і рішення пронеслось в голові: змахнути незримими крильцями, та так незграбно, щоб розсипати монетки комусь під поріг.

І вже потягнулась рука до торбинки – та благородний задум перервав чийсь емоційний вигук.

– … ти совість маєш взагалі?! Не каркав би, Філіпе!

Батькове ім’я різонуло по вухах – і я миттю обернулась на звук.

– Та як не каркати? Як не каркати?! – двійко чоловіків, що раніше говорили стиха, перейшли на вищі тони. – Прямо на твоїх очах вибивають останню забаву і заробіток – а він каже не каркати! Та тут треба брати вила і йти на того вискочку всією округою!

«Невже збираються проти Піта Аллена?» – здригнулася я.

– Ти зовсім подурів?!

– Це я подурів?! Та нам життя не буде, як він за нього візьметься! Діяти треба!

– Та охолонув би, патріот ти кручений! Нічого йому не буде!