Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

— Значить, ви хочете знову туди? — повільно вимовляючи слова, перепитав сивий, як лунь, без жодної темної волосини в бороді, старійшина. Він сидів за важким, зробленим з мореного дуба столом, поклавши на стільницю великі, мозолисті руки, і в напівтемряві кімнати здавався присунутим до столу комодом.

Гном дивився на мене так, ніби прицінювався до гарної речі на ринку, коли розумієш, що робота відмінна, але ціну назвали занадто велику.

— Хочемо…

— Що ж,— зітхнув старійшина. — Я міг би заборонити, але не буду. На подяку за повернену реліквію. Але і воїнів не дам. Занадто багато наших хлопців залишилися там навіки під час останнього походу. Занадто багато... — повторив, щоб додати ваги сказаному. — І навіть добровольцям не дозволю…

— Але… — почав Захірд і осікся під важким поглядом.

— Розумію, — кивнув я. — Ви у своєму праві. Мені й самому не надто хочеться туди ще раз потикатися. Але якщо не зробити цього зараз, то потім буде значно складніше. І загине народу набагато більше.

— Може так, а може — ні… — знизав старійшина широченними плечима. — Ось уже майже тиждень, як із провалу до нас не лізуть жодні тварюки. А ви знову хочете розворушити це осине гніздо.

— Не розворушити, а знищити, — уточнив я. — Поки вони знову не розплодилися…

— Що ж, — повторив гном. — Як я вже сказав: перешкоджати та відмовляти не буду, бачу: ви налаштовані рішуче. І якщо потрібна якась допомога… провіант, спорядження, зілля лікувальні — кажіть. Забезпечимо.

— Дякую. Ви, головне, спустіть нас униз і не знімайте чергових біля підйомника. На випадок, якщо все ж не пощастить і доведеться хутко тікати.

— Не турбуйтесь про це,— кивнув старійшина. — От Захірда і поставлю там командиром. І ви йому довіряєте, і він не підведе бойових товаришів.

— Домовилися ...

— Відразу підете чи залишитеся на урочистий обід? — уже не так суворо поцікавився старійшина. Схоже, він серйозно побоювався, що винагороду за повернену реліквію ми запросимо значно більшу.

— Відразу, — твердо відповів я. — Бій із темним магом не те задоволення, яке хочеться залишити на потім.

— Не можу не погодитись,— старійшина підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію завершено. — Успіхів…

— Дякую, не завадить…

Ми вийшли з дому старійшини і одразу потонули в сотні цікавих і доброзичливих поглядів багатолюдного натовпу, що зібрався на площі.

— Ось вони! Ось вони! Ідуть! Дивіться! — лунало з усіх боків. — Слава! Слава! Гойдати героїв!

Ми й слова у відповідь сказати не встигли, як багато рук відірвали нас від землі і почали підкидати. А потім, так і не даючи стати на ноги, понесли кудись углиб підгірського Міста.

— Стійте! Не туди! Нам в інший бік! — намагався я докричатися до гномів, що геть розійшлися, але з таким же успіхом міг спробувати зупинити криком лавину, що зірвалася з вершини. Приблизно так почувається тріска у вирі.

На щастя, склепіння у Місті було не надто низьким і несли нас не так вже й далеко. Лише до виставлених буквою «П» столів. Поки ми були на аудієнції у старійшини, гноми не лише встигли виставити столи на площі, але й накрити їх до урочистості. Такої великої кількості страв я тут ще не бачив. Ні люди, ні орки навіть половиною цього бенкету не змогли б похвалитися. Коротуни явно розуміли не тільки на праці, але і на святах. Як то кажуть, хто добре працює, той і поїсти не дурень.

Тіма, мене й Тінь посадовили на стільці ближче до центру застілля, і одразу ж сунули в руки по об'ємистому кубку.

— Слава! Слава героям! — долинало з усіх боків, а ті, хто ближче, тяглися до нас кубками, щоби чаркнутися.

— Шкода, що троля з собою не взяли, — посміхнувся Тім. — Було б смішно подивитись, як нашого здорованя на руках носять.

— Це так… — із задоволеною усмішкою відповів Захірд. — Але Хазяїну там, нагорі стільки жратви та пива піднесли, що цілком можна про нього кілька днів не турбуватися. Ви швидше з підземелля повернетесь, аніж він усе з'їсть і вип'є.

— Ну, хоч хтось буде задоволеним, — пробурчав я. — Хлопці, не пийте надміру. Нам треба втекти звідси, якнайшвидше.

— Не хвилюйся, Владе, — серйозно відповів гном. — Застілля скрізь однакові. Ще три-чотири здравниці на нашу честь, і більшість навіть не згадає про причину урочистостей. Тоді й підемо…

— Добре б… — кивнув я і підвівся, простягаючи кубок до старійшин роду, які посіли почесні місця. — Ваше здоров'я! Щоб у вашому місті не замовкав ковальський передзвін.

Нехитрий тост був схвалений одноголосним ревом сотень горлянок, а потім, як за помахом чарівної палички, Місто завмерло в тиші — всі дружно припали до своїх чарок та кубків.

Три, не три, а після шостого тосту застілля все ж таки увійшло в ту фазу, коли веселощі котяться добре змащеними рейками і без потяга, тобто більшість гостей вже не особливо пам'ятає причину, а спілкування зводиться виключно до сусідів по столу.

— Ну, схоже, час… — сказав Захірд, водночас штовхаючи мене ліктем убік.

Обережно, не роблячи різких рухів, щоб не привертати уваги, ми піднялися і вийшли з-за столу.