Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

 

-       Краще б пішли в зоопарк, Соня Костянтинівна, - висловила  загальну думку Настя Задорожна. – Там мавпочки, бегемотик, слоник…

 

-       Дівчата, я не знала, що цей Петро Грінчук такий любитель оголених жінок, - чесно зізналася я. Тільки тепер дівчата збагнули, що я, як і вони, в халепі.

 

-       А нашим хлопцям, я бачу, перший зал більш за все сподобався, - спостерегла Галя.

 

-       Дімка навіть фотографує. Ну це все. Цей  школу завішає такими шедеврами за хвилину. Він у восьмому класі  намалював на дошці пошани всім  відмінникам  роги. І як вони  допетрали взяти фотік, мені цікаво?

 

-       Це я порадила їм взяти фотоапарат, - тепер мені було страшенно соромно за таку пропозицію. Якби у них не було фотоапарату – походили б, поржали й на тому все б скінчилося, а тепер у них були докази… Докази мого великого ляпу. Я вже малювала  собі  нерадісну картину   догани від завуча або директора. Це вже  хто першим  дізнається. Аж раптом  почула:

 

-       Це ще пощастило, що  Титаренко не пішов. Той би тут цирк швидко влаштував, - Яковенко Маша  визирнула з-за колони й заховалася назад. – Ой, Ромка з Дімкою сюди йдуть. Так, дівчата, дивимося на фото загадково, немов там такий глибокий  підтекст. Знайшов, що знімати цей маніяк-фотограф – мухомори.

 

-       Соня Костянтинівна, а фотозвіт робити повний чи як? – Діма виріс зі своїм фотоапаратом прямо у мене перед носом. В очах бісики, в руках гарячий від постійної роботи фотоапарат.

 

-       Звичайно ж робити. Тільки не однобоко, Діма, а охопити всю тематику виставки, - знайшлася я й повела Діму до фотографій з грибочками та  квіточками. Діма   познімав, познімав і побіг у перший  зал, звідки ніяк не могли вийти хлопці.

 

  Я не спала всю ніч. А потім ще тиждень боялася того звіту, який   взялися  робити хлопці. Як же я здивувалася, коли  Лєна Новікова  саркастично  оголосила мені:

 

— Наші пацани зробили найкращий  фотозвіт.  Нам  директор грамоту   пообіцяв за перше місце. Готуйте медаль для тих придурків.

 

Як перше? А де вивісили?Чому спершу мені не показали? – я кинулася в коридор шукати, де  зібрали всі роботи. Знайшла.  «Неординарний фотохудожник Петро Грінчук», - прочитала я заголовок на ватмані. А далі  фотографії, фотографії, фотографії… І все з квіточками, ягідками та грибочками, листочки, жабки та краплі дощу в калюжі. І під кожним фото коментар. Слава Богу, Ромі вистачило  розуму  приклеїти лише «пристойні» фото.

 

Я вперше відчула, як  почуття  вдячності та гордості за своїх підопічних  переповнило мене по вінця. А рано  розслабилася. Дуже рано. Одне вони вивісили для загального огляду, а під партами  переглядали ще довго «нелегальні» сороміцькі  фотоальбоми  з оголеними дівчатами.  Іншим класам вони таку рекламу фотовиставки зробили, що ті вломили на ту виставку, як лосі навесні  в молодий сосняк роги чухати.  Я не здивувалася, коли невдовзі мене до свого кабінету запросила завуч:

 

— Ось, помилуйтеся! Відібрала особисто на перерві у вашому класі. Хлопці розважалися, - на столі лежали  світлини фоторобіт Грінчука  з першої зали. - І де була ваша педагогічна компетенція, коли ви потягли цих переростків на сороміцьку виставку? – суворо огледівши мене з ніг до голови, гримнула Олена Дмитрівна.

 

— Я не знала, що там  будуть такі фото, -  опустивши очі, промямлила я.

 

—А хто має знати? Треба було знати. Перевіряти треба,  дізнаватися, питати у тих, хто був. Київ вщерть переповнений музеями, театрами, а вас понесло на ту виставку, куди пристойні люди ані ногою. Жах!

 

  Обійшлося все  доганою, але на душі  було  паршиво-препаршиво, коли виходила з кабінету  завуча.  Сльози накотилися на очі й я вирішила  сховатися десь, щоб ніхто не бачив. На другому поверсі  була маленька  кімнатка. Діти її називали мінізоопарком, бо там стояв акваріум, клітка з хом’яками, морськими свинками та  клітка з папугою й двома канарейками, які мило цвірінчали й скубли пір’ячко одна одній. А в куточку було споруджено своєрідний  вольєрчик, в якому жила  черепаха. І довкола  багато зелених  фікусів  та ліан, що плелися. Мені подобалося це місце, я знала, що зможу  там заспокоїтися.  Сіла на стілець і  чомусь  розревлася.

 

-       Е-е-е, так не годиться, - почула я до болю знайомий голос. Навіть у темряві я впізнала б цей  голос. Титаренко Вова. Власною персоною.   Він підійшов, дістав  носову хусточку зі своєї кишені й простягнув її мені:

 

-       Не треба! – відхилила я допомогу.

 

-       Я нею шмарклі не витирав, не боїсь, - попередив на всяк випадок. – Чиста. Бабуся весь час кладе, ось, знадобилася.

 

Я навіть не зрушила з місця, тільки підняла на нього  своє заплакане обличчя.

 

-       Оба-на. Штукатурка трохи попливла. На фіг ви  розмальовуєтесь? І так гарна, - він присів переді мною й  почав безцеремонно підправляти своєю хусточкою розмазану туш.- Туш паршива, викиньте й не користуйтеся таким барахлом. Хочете, пораджу, де можна недорого купити людську туш?

 

 Я  втратила  дар мовлення від його безцеремонної поведінки.  А  Вова спокійно доробив  справу й  порекомендував мені поглянути у дзеркало, що висіло в кутку кімнати. Я подивилася -  очі червоні,  фарби тьмяні й розмиті, а взагалі – можна пережити й цей потоп.

 

-       Що ти тут робиш? У вас же хімія зараз? - накинулася я на учня. Вова мило ухмильнувся й  відповів:

 

-       Чудове місце, правда?  Серед тварин себе краще почуваю, аніж серед людей.  Ви злитеся, бо вам влетіло за наших йолопів? А я вам говорив, щоб не перлися на ту виставку  - не послухали.

 

-       То ти все знав? І не сказав? -  до мене дійшло, що Вова  тоді застерігав так  екстравагантно, і не пішов  теж через те, що не хотів дивитися на  моє приниження.