Читати книгу - "Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста"

Я абсолютно не пам'ятала, як приїхала додому. З моєї пам'яті навіть витерся момент, де я йду до квартири та сідаю на кухні та починаю плакати.

Що було? Я адекватно не могла проаналізувати ситуацію. Підступна доля знову звела мене з Маланюком. А якщо він стежив за мною? Але ні. Його друзі сиділи раніше до нас, і він ніяк не міг дізнатися мої плани на перед...

Мої губи досі відчували присмак його вуст. Вони були солодкі, але одночасно гіркі. Я засміялася, адже як це все було смішно. Моє тіло піддалося йому. Мені хотілося продовження та забути слова мого психотерапевта. Аліна намагається вбити в мою голову, що це насправді просте захоплення людиною, але чомусь цей їй вдається дуже важко.

Якби не відчуття вини перед Ральфом, то я б кинула все та пішла б з Євгенієм на край світу... Але досить мріяти! Треба бути реалістом! Між нами нічого не може бути. Ми різні люди!

На мене впала нова хвиля істерики. Я заплакала ще сильніше. Що мені зараз робити? Забути все, що було? Чи може... Чорт! Нас бачила Ірина! Треба негайно зв'язатися з нею та попросити, щоб вона нічого нікому не говорила, але у неї стовідсотково з'являться різні питання...

Тепер я сиділа та картала себе за те, що взагалі погодилася з нею знову вести дружбу та піти в той клятий заклад!

Я набирала номер Ірини. Довгі гудки прорізали моє вухо, поки не почула голос подруги.

- Ліно, куди ти поїхала? - питалася руда, яка була вже доволі сильно п'яна..

- Треба було, - промовила я.

- Це через того красунчика? Я бачила ваш пристрасний поцілунок...

- Ірино, тобі краще забути про це. Я потім тобі поясню, що сталося...

- Буду надіятися. Але він такий палкий, що я тебе розумію - можна на мить забутися про чоловіка.

Я закотила очі. Мені було соромно за себе та за свою подругу. Невже вона така вітряна, що при вигляді іншого чоловіка, може забутися про свою сім'ю? Але, як показує життя, то я така сама. Ліна Лауда нічим не краща за неї.

- Я обов'язково поясню, - сказала я.

- Ех, а я тобі заздрю, - наче не чула мене моя подруга.

- Чому? - запитала я, не розуміючи, що вона має на увазі.

- Він так тебе хоче, що навіть поїхав за тобою, - пояснила мені подруга.

Такі слова моментально зробили мене тверезою. Маланюк поїхав за мною? Навіщо? Цього не може бути!

- А чому ти вирішила, що він поїхав саме за мною? Можливо його особа подалася в якесь інше місце?

- Ні, - заперечила Ірина. - Він після вашого пристрасного поцілунку одразу сів у своє авто та поїхав за тобою...

- Не може бути, - пробурмотіла я.

- Може...

- Ірино, пообіцяй мені, що нічого нікому не скажеш, - сказала я в трубку до рудої.

- Добре, - погодилася вона та продовжила. - Я тебе розумію, адже сама не свята та доволі багато раз зраджувала своєму Павлу... Однак, що мені в ті моменти залишалося робити? Я люблю до себе увагу, а вони... Як знову зустрінемося, то я тобі таке розкажу, що не передати...

- Гаразд, - сказала я. - Тоді до зустрічі.

- Так, - голосно промовила вона, а потім завершила нашу розмову.

Мене кинуло в жар. Вона сказала, що Євгеній поїхав за мною, однак надіюся, що це не так. Я не бачила за собою ніяких авто, однак я ж точно не пам'ятаю, як доїхала. Зараз я трішки прийшла до тями, а тоді мене хитало, як листя на дереві під час бурі.
Далі сталося найгірше, що могло бути. Мені дзвонив Маланюк. Я не хотіла брати трубку, однак виходу не було.

- Чого тобі? - одразу запитала я.

- Нам треба поговорити.

- Про що?

- Спускайся та дізнаєшся.

- Ти слідкував за мною?

- Ліно, спускайся, - наполягав він.

- Йди додому, - пробурмотіла я.

- Я нікуди не піду, поки не побачу тебе.

- Ти глухий? - пирхнула я.

- Ні, - заперечив Маланюк. - Я чекаю на тебе.