Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Олексій

Наш час

Читання щоденника Касі занурило мене в ті спогади та почуття, які двадцять років я сам у собі душив, стираючи з пам'яті. Зараз я виразно згадав все до дрібниць і, головне, побачив усе зовсім з іншого, усвідомленого і дорослого боку. Я безхребетний ідіот, який за безглуздим збігом обставин пішов проти власної волі, виправдовуючи себе тим, що саме так повинні робити справжні чоловіки.

Мій ідеальний портрет, який я з гордістю малював у своїй голові, був розбитий на уламки. Я сидів на балконі, пив віскі, курив, аналізував свої вчинки і повільно дійшов висновку, що зробив величезну помилку і власноручно повернув життя в інше зовсім не моє русло.

Перед очима знову з'явився образ Асі з минулого, яка кивала, з усім погоджувалась і мовчки слухала. Саме такою вона була за останньої нашої зустрічі. А потім, не встиг я закінчити фразу, вона різко розвернулася і з усіх ніг помчала геть. З мого життя. Назавжди.

Але було ще щось, особливе, чому я не надав значення тоді, оскільки був зайнятий власним монологом. Чомусь я закарбував у свій мозок, що ми все обговорили, домовилися, розлучилися за взаємною згодою і вчинили правильно.

Тепер я заплющив очі, сперши голову на спинку крісла, і вдивлявся в її обличчя, що так виразно з'явилося з моєї власної пам'яті. Моє серце стискалося все сильніше, бо, коли вона кивала, в її очах читався нестерпний біль, розпач, сльози, що підступали, і бажання впасти мертвою або провалитись під землю, тільки щоб не чути мої слова.

Рома правий: я справді безнадійний дурень. Мені знадобилося двадцять років, щоб зрозуміти, який біль я завдав найдорожчій людині в моєму житті.

З цими роздумами я все ж таки вирішив закінчити на сьогодні читання. І так дуже багато і насичено. Потрібно зупинитися і впорядкувати думки у своїй голові. Стукіт у скронях віддавався гулким болем, а всередині проносився лютий ураган з думок, емоцій та почуттів. Я доповз до ліжка і, стискаючи руками голову, подумав, що виною всьому криза середнього віку, а потім провалився в сон.

Всю ніч мені снилося якесь марення: якісь люди, розмови, хаотична зміна локацій та обставин, а потім раптом один із голосів покликав: «Льошка!» і я різко розплющив очі і прокинувся.

Годинник показував шість ранку. Надворі було вже ясно, а в кімнаті душно. Вчорашній дощ тепер банною парою огортав місто.

Я запрограмував кавоварку, а сам вирушив у душ. Спираючись руками в стіну, хвилин 5 стояв під прохолодною водою, намагаючись змити з себе враження вихідних та зайві емоції. Потім усвідомив, що, якщо так багато думати, позбутися думок ще складніше. Потрібно відволіктися. Я зробив воду трохи тепліше і взяв з полиці гель для душу.

Так, Леха, реально треба зайнятися справами. Завантажити себе максимально, щоб не було коли повертатися в думки про минуле.

Чорну каву я пив майже на ходу, паралельно натягуючи джинсові шорти та футболку. Півдня мені доведеться провести на об'єкті, а потім в обід заскочу переодягнутися, перекусити та поїду в офіс.

До колишньої дачі Асі я приїхав рано, близько семи. Денис уже був на місці, решта майстрів має ось-ось під'їхати.

– Матеріали доставили? – Запитав, потискаючи руку Денису.

– Так, все є. Сьогодні збираємось попрацювати на повну.

– Чудово!

Я пройшов у будинок і з жалем зазначив, що того будинку з моєї пам'яті більше не залишилося. Без меблів, шпалер, старого лінолеуму зникло все, що мене пов'язувало з ним. Я пройшовся приміщеннями, які вже були підготовлені до ремонту. Спальня Асі, те саме місце, де ми з нею були щасливі, перетворилася на велике світле приміщення. Пусте. Без душі, затишку, енергетики минулих хазяїв.

– Тетяна хоче об'єднати цю кімнату з кухнею та зробити тут вітальню. – Почув я голос Дениса ззаду.

Я мовчки кивнув головою. Чомусь у горлі став ком. Наче щось дуже важливе для мене зникало назавжди разом із цим ремонтом. Я подумки попрощався з цим будинком, але він назавжди залишиться в моїй пам'яті.

На веранді почулися голоси, приїхали майстри. Вони швидко перевдяглися і взялися до справи. Робота закипіла і повністю витіснила думки з моєї дурної голови. Віддаючи розпорядження та вказівки, я повністю абстрагувався від того, що гризло мене зсередини вже два дні, і не помітив, як годинник показав половину дванадцятого.

Увімкнувши кондиціонер, я вирулив на центральну вулицю, проїхав двісті метрів і звернув на ґрунтову дорогу, що вела до кладовища. Якщо я вже тут, треба відвідати батьків.

Про мій останній візит свідчили сухі троянди, що лежали на могилі матері. Два роки тому її не стало. Інсульт розділив моє життя надвоє: «Коли мама була ще жива» і коли «Я залишився зовсім один».

– Привіт, мої рідні. – я торкнувся рукою пам'ятника, з якого мені посміхалися мати та батько. – Вибачте, що довго не приходив...

Душу захлеснуло хвилею гіркоти, а до очей підступили сльози. Відганяючи їх, озирнувся на всі боки, намічаючи собі план дій: потрібно наступного разу заїхати відремонтувати лаву і скосити траву.

Пообіцявши собі та батькам, що днями повернуся, я покинув цвинтар і попрямував до офісу.

– Доброго дня, Олексію Олександровичу! – по-діловому привітала мене Вірочка. – Кави?

– Так, Віро. Без цукру із вершками. І одразу захопіть усі папери на підпис.

Віра, мов легка тінь, вислизнула в окрему кімнатку, яка була в нас за кухню. Я ж розташувався на своєму робочому місці та набрав старого знайомого.

– Вітаю, Сергію Івановичу! Як життя, як здоров'я?

– Слава Богу, все чудово, Олексію. Ти мабуть у справі, раз у робочий час?

– Так точно, Сергію Івановичу. Прохання є. Потрібно пробити один номер телефону, на кого зареєстровано.

– Прийшли повідомленням, все зробимо у найкращому вигляді! І ось ще що, у мене незабаром ювілей. Буду дуже радий тебе бачити. Деталі надішлю повідомленням у відповідь.

– Обов'язково буду, Сергій Іванович! З радістю розділю з вами свято! – Відповів я, киваючи Вірочці, щоб залишила документи на моєму столі.