Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

б друкувати як «Je m'en f**[222]». Або ж інший приклад зі словом «барншут» — спотвореним гіндустанським словом bahinchut[223]. Жахлива й непрощенна образа в Індії, в Англії це слово вживається для дружнього збиткування. Мені воно траплялося навіть у шкільному підручнику — в одній з п'єс Арістофана, де редактор запропонував перекласти ним тарабарщину перського посланця. Припускаю, що редактор знав означення слова «bahinchut», але оскільки це слово іншомовне, то воно втратило свої магічні лайливі якості й могло бути надрукованим.

Ще однією прикметною особливістю лондонської лайки є те, що чоловіки зазвичай не користуються нею в присутності жінок. У Парижі не так. Паризький робітник може й намагається утримуватися від лайки, якщо поряд жінка, але не надто цим переймається, а жінки й самі не обмежують себе у виборі слів. Лондонці ввічливіші, чи, може, делікатніші.

Запропоновані мною спостереження є відносно довільними. Шкода, що ніхто зі спеціалістів не веде якогось щорічника про зміни в лондонських сленгу й лайці, системно їх фіксуючи. Це могло б кинути світло на появу, розвиток і занепад слів.

Розділ 33

Двох фунтів, які мені дав Б., вистачило приблизно на десять днів. Так довго ми протрималися на них завдяки Падді, що вмів заощаджувати й вважав повноцінне харчування навіть раз на день неприпустимим марнотратством. Для нього їжа означала просто хліб з маргарином — вічні чай-з-двома-скибками, які на годину чи дві ошукували голод. Він навчив мене витрачати на прожиття, їжу, ночівлю, тютюн і все інше по півкрони на день. Падді також умудрявся заробити кілька додаткових шилінгів, «кресаючи» вечорами. Це була ризикована робота, оскільки незаконна, але прибуток якийсь давала і поповнювала наші грошові запаси.

Одного ранку ми спробували влаштуватися попрацювати живою рекламою. О п'ятій ми були у провулку біля дверей якоїсь контори, але там уже вишикувалася черга з тридцяти чи сорока людей, і за дві години нам повідомили, що більше роботи немає. Втратили ми небагато, бо працювати живою рекламою — заняття, якому не позаздриш. Платять по три шилінґи за десять годин роботи — роботи важкої, особливо у вітряну погоду, і байдикувати не випадає, бо наглядач часто приходить перевірити, чи всі на місцях. Окрім того живою рекламою наймають лише на день, іноді на три дні й ніколи на тиждень, тож людям від ранку доводиться годинами чекати в черзі на роботу. Кількість безробітних, готових працювати, робить їх безсилими у боротьбі за кращі умови. Заняття, про яке мріють усі, хто працює живою рекламою, — роздавати рекламні листівки, що оплачується за тією ж ставкою. Якщо ви бачите людину, що роздає листівки, то можете допомогти їй, взявши одну, адже їхній робочий день закінчується лише тоді, коли все роздано.

Тим часом ми продовжували жити життям нічліжки — жалюгідним, позбавленим подій життям убивчої нудьги. Ми днями не мали чого робити, крім як сидіти в підземній кухні, читаючи вчорашню газету чи, якщо вдавалося його роздобути, старий номер «Юніон Джека[224]». У цю пору часто дощило, тож усі, хто приходив з вулиці, парували, й на кухні страшенно смерділо. Єдиною радістю були періодичні чай-з-двома-скибками. Я не знаю, скільки людей живе так у Лондоні, але щонайменше тисячі. Що ж до Падді, то для нього це був найкращий час за останні два роки. Усі перерви між життям на вулиці, час, коли йому вдавалося отримати кілька шилінгів, минали саме так. На вулиці було гірше. Слухаючи його скімливий голос — він завжди скімлив, коли не їв, — ставало зрозуміло, якою тортурою для нього було безробіття. Люди помиляються, коли думають, що безробітні переймаються тільки втратою своєї платні. Навпаки, безграмотна людина, що звикла до праці, потребує роботи навіть більше, ніж грошей. Освічена людина може легше впоратися з вимушеним неробством, яке є одним з найбільших лих бідності. Водночас такі люди, як Падді, що не мають чим себе зайняти, без роботи почуваються, як пес на ланцюгу. Тому це цілковита нісенітниця вважати, що найбільше співчуття потребують ті, хто «опустився». Хто справді заслуговує на співчуття, то це людина, яка від самого початку була внизу й переживає бідність, маючи чистий, безпорадний розум.

Це був нудний час, і я мало що про нього пам'ятаю, за винятком розмов з Тупаком. Якось у притулок насунула компанія благодійників. Ми з Падді саме виходили, а коли повернулися на обід, почули внизу звуки музики. Ми спустилися й побачили трьох поважних людей, добре вбраних, що правили релігійну службу на нашій кухні. Вони виглядали суворо, преподобний був у сюртуку, пані сиділа за фісгармонією, а юнак з гострим підборіддям грався розп'яттям. Видавалося, що вони взагалі без будь-якого запрошення зайшли й почали службу.

Було приємно спостерігати, як на це вторгнення реагували пожильці. Вони жодним чином не були грубими з благодійниками, а просто ігнорували їх. За спільною згодою всі присутні на кухні — може, із сотню людей — поводилися так, неначе благодійників не існувало. Так, вони терпляче стояли тут зі своїми співами і напучуваннями, але на них зважали не більше, ніж якби вони були трійкою вуховерток[225]. Джентльмен у сюртуку правив службу, проте з неї й слова не було чути — все тонуло в звичному галасі пісень, лайок й дзенькоту каструль. Чоловіки сиділи за обідом і грали в карти за три фути від фісгармонії, мирно її ігноруючи. Зрештою благодійники здалися й забралися геть — їх жодним чином ніхто й ніяк не образив, але й жодної уваги не звернув. Поза сумнівом, вони втішалися думкою про те, якої мужності треба, щоб «без спонуки спуститися у найнижчі глибини[226]».

Тупак сказав, що ці люди приходять до притулку кілька разів на місяць. Вони мали вплив на поліцію, тож уповноважений не міг їх не пустити. Дивовижною є людська впевненість у тому, що вони мають право проповідувати й напучувати тебе, щойно твій дохід падає нижче певного рівня.

Через дев'ять днів від двох фунтів Б. залишилися шилінґ і дев'ять пенсів. Ми з Падді відклали вісімнадцять пенсів, щоб заплатити за ліжка, й витратили три на звичні чай-з-двома-скибками, які розділили на двох — радше закуску, ніж сніданок. До обіду ми вже були до біса голодні, й Падді згадав про церкву поряд зі станцією Кінґз-Крос, де раз на тиждень волоцюгам роздавали безкоштовний чай. Сьогодні був якраз той день, тож ми вирішили туди навідатися. Тупак, хоча погода була дощовою й у нього не залишилося майже ні пенні, йти