Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

– Головне, щоб вона не зрозуміла, що ми її обдурили, і між нами нічого не було.

– Зрозуміє, так і буде… – недбало зауважив я, вже уявляючи, як наш промінчик, наша солодка дівчинка буде злитися, як нервово здійматимуться її груди в такт хрипкому диханню.

– Світлана вперта, все одно піде, – зітхнув Шархісан, відвівши погляд.

– А ще вона імпульсивна, – кивнув я, чудово знаючи, як саме ми вчинимо.

Зустрівши вперше свою сонячну дівчинку, я спочатку не зрозумів, що до чого. Але з кожною секундою, проведеною поруч із нею, перебуваючи в шкурі дикого змія, вона ніби повертала мені мою людяність. Вона стала моїм якорем, який допоміг позбутися первісних інстинктів і я не маю наміру відступати.

– Що робитимемо, якщо вона таки вибере не нас? — Немов у порожнечу спитав Шархісан, явно не очікуючи почути відповіді.

– Відпустимо. Неволити жінку – це найогидніше, що може зробити чоловік. Ми ж повинні показати їй, що краще за нас немає нікого і відпустити.

– У чому тоді сенс? – Запально випалив Ларішшер і його хвіст закрутився кільцями.

– У тому, що вона сама повернеться до нас, – холодно викарбував я.

Зітхнувши і покликавши всю свою розсудливість, я заплющив очі. Ще тоді, у шкурі дикого змія, коли Світлана кидала блискавки очима у бік Ларішшера та Шархісана, я зрозумів, що це чоловіки, на яких відгукуються її інстинкти. І як би мені не хотілося одному володіти своєю жінкою, я не мав права забороняти їй бути з ними чи чинити опір. Втім, спільну мову ми досить швидко знайшли, таки ми маємо одну мету на трьох.

_