Читати книгу - "Карти на стіл"

– Невже він зовсім не закричав?

– Ні. Здається, він лише трохи крекнув та й усе. Здалеку могло здатися, що він щось казав.

– А потім?

– Потім я повернулася до столу. Там саме розігрували останню взятку.

– І ви спокійно собі сіли й почали грати знову?

– Так.

– Ще й так поринули в гру, що змогли двома днями пізніше в усіх деталях переповісти перебіг гри і всі заявлені в ній взятки?

– Так, – коротко відповіла місіс Лоррімер.

– Epatant! – вигукнув детектив.

Він відкинувся у своєму кріслі, кивнув головою кілька разів, а потім, навпаки, почав нею хитати.

– А проте, мадам, є щось, чого я ніяк не можу зрозуміти.

– І що ж це?

– Здається, я проґавив якусь важливу деталь. Ви ж бо жінка, яка ретельно обдумує і зважує всі рішення. В один момент ви вирішуєте піти на величезний ризик. Він виявляється виправданим, і ваш задум удається. Але потім, ще й двох тижнів не минуло, ви раптом вирішуєте все визнати. Це якось не зовсім правдоподібно.

Її вуста скривилися у хитрій посмішці.

– Ви маєте рацію, мсьє Пуаро, є одна деталь, якої ви не знаєте. Міс Мередіт казала вам, де саме ми з нею зустрілися днями?

– Здається, вона сказала, що це було десь поруч із квартирою місіс Олівер.

– Гадаю, так і є. Але я маю на увазі назву самої вулиці. Енн Мередіт зустріла мене на Гарлі-стріт.

– Ох! – Детектив уважно подивився на неї. – Я починаю розуміти.

– Я знала, що ви зрозумієте. Я була на прийомі у спеціаліста. Він лише підтвердив те, про що я й так здогадувалася.

Її посмішка ставала дедалі ширшою. Вона вже не була гіркою чи іронічною. То була щира усмішка.

– Не довго мені залишилося грати в бридж, мсьє Пуаро. Лікар так прямо мені цього не сказав, звісно. Трохи прикрасив правду: якщо попіклуватися про правильний догляд і все таке, то я зможу прожити ще кілька років. Але я не хочу жодного догляду. Я не така жінка.

– Так, так, я починаю розуміти, – повторив Пуаро.

– І це все змінює. Місяць, може, два, але не більше. І тоді, щойно вийшовши від лікаря, я зустріла міс Мередіт. Я запросила її піти зі мною на чай.

Вона зробила паузу, потім провадила далі:

– Я ж не якась уже зовсім жахлива жінка. Весь час, поки ми з нею пили чай, я провела в роздумах. Своїм учинком того вечора я не лише позбавила Шайтану життя (це вже зроблено, і нічого не можна повернути назад), але я також різною мірою зіпсувала життя ще трьох людей. Через мій учинок доктор Робертс, майор Деспард та Енн Мередіт – люди, які нічим переді мною не завинили, – тепер мусять проходити дуже складне випробування і, можливо, навіть перебувають у небезпеці. Ось тут я таки можу зарадити. Не скажу, що сильно турбуюся за долю доктора Робертса чи майора Деспарда, хоча їм обом на цьому світі ще жити набагато довше, ніж мені. Однак вони чоловіки і можуть певною мірою самі про себе подбати. Але коли я поглянула на Енн Мередіт…

Місіс Лоррімер завагалася на якусь мить, а потім повільно продовжила:

– Енн Мередіт ще зовсім юна дівчина. У неї попереду цілісіньке життя. А такий жахливий випадок може зруйнувати це життя…

– Це вкрай неприємна думка…

– І такі думки не полишали мене в спокої. А потім я зрозуміла, що у своєму натяку ви, беззаперечно, мали рацію: я не зможу більше мовчати. Тож сьогодні я вирішила вам зателефонувати…

Хвилини тиші спливали одна за іншою.

Еркюль Пуаро нахилився вперед. Він поглянув на жінку крізь майже непроглядну пітьму кімнати і не зводив із неї погляду. Вона відповіла на його погляд своїми мовчазними очима, в яких прочитувався абсолютний спокій.

Нарешті він запитав:

– Місіс Лоррімер, а ви впевнені – тобто немає ані найменшого сумніву (а ви ж скажете мені правду, чи не так?), – що вбивство містера Шайтани не було заздалегідь спланованим? Впевнені, що насправді ви не задумали цей злочин наперед, що не прийшли того вечора до нього в гості з готовою мапою дій у голові?

Якусь мить місіс Лоррімер дивилася на співрозмовника, не зводячи погляду, а потім різко похитала головою.

– Впевнена, – сказала вона.

– Отже, це вбивство таки не було сплановане заздалегідь?

– Однозначно ні.

– У такому разі… у такому разі… Ви брешете мені! Ви точно мені брешете!

Голос місіс Лоррімер прозвучав гостро, як бритва:

– Мсьє Пуаро, пильнуйте за тим, що говорите.

Чоловічок скочив на ноги. Він почав ходити сюди-туди кімнатою, говорячи щось собі під ніс і нерозбірливо вигукуючи якісь фрази.

Раптом він озвався:

– Ви ж не будете проти?..

Підійшовши до вимикача, він увімкнув світло.

Тоді повернувся назад, сів у крісло, поклав руки на коліна і втупився очима в господиню дому.

– Питання, – почав він, – ось у чому: чи може бути таке, що Еркюль Пуаро помилився?

– Всі люди помиляються, – холодно відрізала місіс Лоррімер.

– Тільки не я, – сказав детектив. – Я завжди маю рацію. Моя слушність настільки незмінна, що інколи мені самому аж страшно. Але тепер скидається на те, дуже навіть скидається на те, що я помилився. І це мене страшенно засмучує. Ви ж бо, очевидно, знаєте, що говорите. Це ви вбили Шайтану! Тоді це якась фантастика, що Еркюль Пуаро краще, ніж ви, знає, як саме ви це зробили.

– Це якась фантастика і повний абсурд, – сказала жінка ще холоднішим тоном.

– Значить, я збожеволів. Ось воно що – я збожеволів. Але ж ні, sacré nom d’un petit bonhomme[61], я не збожеволів! Просто я маю рацію. Я мушу мати рацію. Я готовий повірити в те, що ви вбили містера Шайтану. Але ви аж ніяк не могли вбити його тим способом, про який щойно мені розповіли. Ніхто не може робити речі, що не dans son caractère[62]!

Він замовк на якусь мить. Місіс Лоррімер гнівно вдихнула повітря й почала кусати губу. Вона вже хотіла було щось сказати, але бельгієць випередив її:

– Або вбивство Шайтани було заплановане заздалегідь, або ж ви його не вбивали!

– Я справді вважаю, що ви божевільні, мсьє Пуаро, – різко озвалася вона. – Якщо вже я вирішила зізнатися в тому, що вчинила злочин, то для чого мені брехати, як саме я його вчинила? Який у цьому сенс?

Пуаро знову звівся на ноги й закрокував кімнатою. Коли