Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

переходить вулицю й заходить у будинок Чорного. Чорний удома, бо в кімнаті горить лампочка, й, піднімаючись сходами, Синій намагається уявити, який у Чорного буде вираз обличчя, коли він висловить йому все накипіле. Він дуже ввічливо стукає у двері двічі, а тоді зсередини долинає голос Чорного: — ​Відчинено. Заходьте.

Складно сказати, на що Синій чекав — ​хай там як, не на це, не на те, що побачив, увійшовши до кімнати. Чорний там, сидить на ліжку у масці, тій же, яку Синій бачив на пошті, а у правиці тримає пістолет, револьвер 38-го калібру, з такої відстані ним можна рознести людину на клоччя, й цілиться він просто в Синього. Синій завмирає, де стояв, і нічого не каже. Ось і поховали томагавк, — ​думає він. Ось і помінялися ролями.

Сідайте на стілець, Синій, — ​каже Чорний, револьвером вказуючи на дерев’яний стілець при столі. Синій втратив голос, тож просто сідає — обличчям до Чорного, але надто далеко й надто невдало, щоб кинутися і спробувати відібрати револьвер.

Я на вас чекав, — ​каже Чорний. — Радий, що ви нарешті прийшли.

Я так і зрозумів, — ​відповідає Синій.

Здивувалися?

Та не дуже. Принаймні ви мене не здивували. Може, я сам себе здивував, але тільки своєю дурістю. Я, бачте-но, прийшов із жестом дружби.

Звичайно, — ​каже Чорний трохи глузливим голосом. — ​Звичайно, ми ж друзі. Ми ж одразу потоваришували, так? Нерозлийвода.

Якщо ви з друзями так поводитеся, — ​каже Синій, — ​то мені пощастило, що я вам не ворог.

Дуже смішно.

Точно, я знаний клоун. Зі мною всі сміються на кутні.

А маска… про маску не спитаєте?

А навіщо? Якщо вам так хочеться, то це — ​не мій клопіт.

Але ж це вам доводиться на неї дивитися, правда ж?

Навіщо ставити запитання, коли ви й так знаєте відповідь?

Гротескно ж, правда?

Звісно, гротескно.

І страшно дивитися.

Так, дуже страшно.

От і добре. Ви, Синій, мені подобаєтеся. Я так і знав, що ви — ​правильна людина. У мене до вас від початку душа лежала.

Якби ви перестали вимахувати револьвером, то, може, я б теж почувався до вас прихильніше.

Вибачте, не можу. Ми задалеко зайшли.

Тобто?

Ви мені вже непотрібні, Синій.

Тільки, знаєте-но, мене, можливо, не так просто позбутися. Раз ви мене у це втягнули, нікуди ви від мене не дінетеся.

Ні, Синій, ви помиляєтеся. Все скінчено.

Говоріть прямо.

Все скінчилося. Спектакль добіг кінця. Нічого більше не вдієш.

Це ж відколи?

Відтепер, від цього моменту.

Та ви розуму позбулися.

Ні, Синій. Я, якщо можна так сказати, занадто поглинутий своїм розумом, аж занадто. Він мене пожер, тепер нічого не лишилося. Але ви, Синій, і так це знаєте, знаєте краще, ніж будь-хто інший.

То чого б вам просто не натиснути на гачок?

Коли буду готовий, так і зроблю.

А тоді що, підете, лишивши моє тіло на підлозі? Маячня якась.

О ні, Синій, нічого ви не розумієте. Ми лишимося тут удвох, разом, як завжди.

Ви про дещо забули.

Про що?

Ви ж мусите розповісти мені історію. Так же все має закінчуватися? Ви розказуєте мені історію, ми прощаємося.

А ви і так все знаєте, Синій. Невже ви не розумієте? Ви цю історію знаєте напам’ять.

То навіщо взагалі цей клопіт?

Не ставте дурних запитань.

А я… навіщо тут був я? Для сміху?

Ні, Синій, ви були мені потрібні від початку. Без вас у мене нічого не вийшло б.

Для чого я вам потрібен?

Ви нагадували мені, що я мушу зробити. Щоразу, як підводив очі, я бачив вас — ​ви стежили за мною, ходили за мною назирці, буравили поглядом. Ви, Синій, стали цілим моїм світом, я перетворив вас на свою смерть. Ви — ​єдина незмінна точка, єдина річ, яка може поставити все з ніг на голову.

А тепер нічого не зміниш. Ви написали передсмертну записку, та й по всьому.

Точно.

Ну ви і йолоп. Жалюгідний, нікчемний йолоп.

Знаю. Але не більший, ніж усі інші. Не збираєтеся ж ви мені розказувати, що розумніші за мене? Я хоч знаю, чим займався. У мене була робота, я її робив. А ви ходили манівцями, Синій. Ви від початку не знали, у що вплуталися.

То чого ж не стріляєш, покидьку? — ​питає Синій, рвучко підводиться й люто лупить себе у груди кулаком, мовби беручи Чорного на слабо. — ​Чого ж не стріляєш, не покладеш цьому край?

Синій робить крок до Чорного, й коли кулі не прилітає, ще крок, і ще, і кричить чоловіку в масці — ​стріляй, — ​йому вже байдуже, виживе він чи загине. За мить уже підходить упритул. Він без вагань вибиває револьвер у Чорного з рук, хапає його за комір і рвучко піднімає на ноги. Чорний намагається опиратися, намагається боротися, але Синій сильніший, ошалілий від пристрасної люті, мовби перетворений на когось іншого, і коли він починає кулаками гамселити обличчя, пах і живіт Чорного, той нічого не може вдіяти. Навіть коли той валиться, непритомний, на підлогу, Синій не спиняється й копає зомлілого, піднімає й гатить головою об підлогу, посипає тіло ударами. Коли гнів поволі вщухає й Синій бачить, що накоїв, він навіть не може напевно сказати, живий Чорний чи мертвий. Він знімає з Чорного маску і притискається вухом до його вуст, наслухаючи, чи той дихає. Якісь звуки є, тільки нечітко, Чорний їх видає — ​чи він сам. І взагалі, думає Синій, якщо той і живий, то це ненадовго. А якщо мертвий, то й нехай.

Синій встає, поправляє порваний костюм і починає збирати зі столу сторінки рукопису Чорного. На це йде кілька хвилин. Підхопивши всі сторінки, він вимикає лампу в кутку й виходить із кімнати, навіть не завдавши собі клопоту востаннє озирнутися.

Коли Синій повертається до своєї кімнати через дорогу, вже далеко за північ. Він кладе рукопис на стіл, іде у ванну і змиває з рук кров. Тоді перевдягається, наливає собі чарку скотчу й сідає за стіл, читати книжку Чорного. Часу мало. Він спохопитися не встигне, як за ним прийдуть, і тоді за все доведеться заплатити сповна. Але це не завадить йому виконати нагальне завдання.

Він перечитує історію від початку до кінця, від титли до титли. Коли дочитує, вже світає, у кімнаті світлішає. Він чує пташиний спів, чує кроки на вулиці, чує машини на Бруклінському мосту. Чорний мав рацію, — ​каже він собі. — ​Я все знаю напам’ять.

Але історія ще не скінчилася. Лишається фінал, але він настане аж тоді, коли Синій вийде з кімнати. Так уже у світі повелося: ані секунди більше, ані секунди менше. Коли Синій підведеться зі стільця, надягне капелюха й вийде за двері, все скінчиться.

І байдуже, куди він піде потім. Адже мусимо пам’ятати, що все це сталося понад тридцять років тому, у найранішому нашому дитинстві. Отже, все можливо. Особисто мені подобається думати, що він поїхав далеко-далеко, сів уранці на потяг і рушив на захід, починати нове життя. Може, Америкою все й не скінчилося. У найпотаємніших мріях я уявляю, як Синій бере квиток на корабель і відпливає в Китай. Нехай так і буде — ​в Китай, і на цьому закінчимо. Адже саме в цю мить Синій підводиться зі стільця, надягає капелюха й виходить за двері. Й після цієї миті ми не