Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

може заснути спекотної літньої ночі; в уяві варто дослухатися — ​й почує, як у сусідній кімнаті тихо розмовляють мама і тато. Але це триває лише якусь мить. Потім він відчуває, як болить голова і тривожно млоїть у животі, й нарешті бачить, де опинився, — ​і його знову охоплює паніка, як у ту мить, коли тільки зайшов до кімнати. Він незграбно підводиться, кілька разів заточуючись, і каже собі, що не можна тут лишатися, треба вимітатися, так, і то негайно. Він уже тримається за дверну ручку, коли несподівано згадує, чому взагалі сюди прийшов, вихоплює з кишені ліхтарик і вмикає, тремтячими руками розмахує ним, доки промінь світла випадково не падає на стос паперів, обережно складений край столу. Синій без жодних сумнівів хапає папери вільною рукою, каже собі, що і то хліб, і дістається до дверей.

У кімнаті по той бік вулиці Синій наливає чарку бренді, вмощується на ліжку й наказує собі заспокоїтися. Він випиває чарку по ковточку й наливає ще. Паніка потроху вщухає, лишається тільки сором. Він провалив план, — ​каже собі, — ​от і все. Уперше в житті він не впорався з випробуванням, і це приголомшує — ​розуміння поразки, усвідомлення, що в душі він боягуз.

Він бере вкрадені папери в надії відволіктися від цих думок. Але це тільки ускладнює становище, бо виявляється, що це — ​його власні звіти. Ось вони, один за одним, тижневі звіти, чорним по білому, позбавлені сенсу, нічого в них нема важливого, вони анітрохи не ближчі до природи справи, ніж мовчанка. Синій стогне, коли їх бачить, і поринає в себе, а тоді, приголомшений знахідкою, заходиться сміхом — ​спершу тихим, потім дедалі гучнішим, доки не починає задихатися, він захлинається сміхом, ніби намагається раз і назавжди з собою покінчити. Він міцно стискає папери в руці і підкидає до стелі, дивиться, як стос розпадається, розсипається, спадає на підлогу — ​купа жалюгідних сторінок.

Не ясно, чи Синій врешті оговтався від подій тієї ночі. Навіть якщо так, то слід зазначити: минуло кілька днів, перш ніж зміг повернутися до якоїсь подоби свого старого «я». Він не голився, не перевдягався, навіть не думав про те, щоб поткнутися за межі кімнати. Коли надходить час писати наступний звіт, він навіть не думає за нього братися. Тепер все скінчено, — ​каже він, копаючи старий звіт на підлозі, — ​хай мені грець, якщо ще колись таке напишу.

Здебільшого він то лежить на ліжку, то крокує кімнатою. Він розглядає фотографії, які наклеїв на стіни, вивчає їх одну за одною, думає про кожну, скільки може, а тоді переходить до наступної. Ось патологоанатом із Філадельфії, Золотий, із посмертною маскою хлопчика. Ось засніжена гора, а у правому верхньому кутку врізка з портретом французького лижника. Ось Бруклінський міст, а поруч — ​два Реблінґи, батько і син. Ось батько Синього у поліцейській формі отримує медаль від мера Нью-Йорка, Джиммі Вокера. Ось — ​знову батько, цього разу в цивільному, обіймає матір Синього за плечі, це — ​самий початок їхнього шлюбу, вони осяйно усміхаються фотографові. Ось — ​фотографія Бурого: він стоїть, поклавши руку Синьому на плече, перед їхнім бюро того дня, коли Синій став партнером. Нижче — ​фото Джекі Робінсона в русі: прослизає на другу базу. Поруч — ​портрет Волта Вітмена. Й нарешті, зліва від поета, кадр із Робертом Мітчемом, вирізаний із фанатського журналу — ​в руках пістолет, на обличчі вираз такий, ніби весь світ проти нього. Фотографій колишньої майбутньої пані Синьої нема, але щоразу, як Синій оглядає свою скромну галерею, він на мить спиняється перед певною точкою на стіні і вдає, що та також там.

Синій кілька днів не завдає собі клопоту визирнути за вікно. Він так глибоко поринув у власні думки, ніби Чорного й не існує. Ця драма належить виключно Синьому, і навіть якщо Чорний почасти до неї спричинився, свою роль він уже зіграв, свої репліки відговорив і зійшов зі сцени. У той момент Синій уже не може прийняти існування Чорного, а отже, його заперечує. Проникнувши до кімнати Чорного, опинившись там на самоті, увійшовши, так би мовити, до святині його самотності, він може здолати темряву того моменту, лише замінивши його самоту своєю. Отже, увійти до Чорного виявилося тотожним до того, щоб увійти до себе, й опинившись усередині себе самого, він уже не може уявити, як це — ​бути деінде. Але ж саме там перебуває Чорний, навіть якщо Синій цього не знає.

Отже, якогось дня Синій мовби випадково опиняється до вікна ближче, ніж за багато часу, мимохіть спиняється перед ним, а тоді за старою пам’яттю розсовує завіси й визирає надвір. Перше, що він бачить, — ​це Чорного: він не у своїй кімнаті, а сидить на приступці перед будинком і дивиться на вікно Синього. То з ним покінчено? Може, це значить, що з усім покінчено?

Синій бере в глибині кімнати бінокль і повертається до вікна. Навівши фокус на Чорного, він кілька хвилин вивчає його обличчя рису за рисою — ​очі, губи, ніс і так далі, розбирає обличчя на деталі, а тоді збирає знову. Його розчулює глибина смутку Чорного і його сповнений безнадії погляд, і, заскочений цим зненацька, Синій відчуває, як наперекір власній волі в ньому здіймається співчуття, жаль до самотньої постаті через дорогу. Йому шкода, він жалкує, що йому не вистачає сміливості зарядити пістолет, націлитися й роздробити Чорному голову. Він би навіть не встиг зрозуміти, що сталося, — ​думає Синій, — ​опинився б у раю, перш ніж тіло торкнулося землі. Проте щойно програє цю сценку подумки, як сам же від неї сахається. Ні, розуміє він, геть не цього хочеться. Ось тільки чого? І далі борючись із лавиною ніжних почуттів, повторюючи собі, що тільки й хоче, аби його не чіпали, хоче тільки тиші і спокою, він поступово починає розуміти, що уже кілька хвилин роздумує, як допомогти Чорному. Можливо, вдасться простягнути тому руку дружби. Це б точно перевернуло справу з ніг на голову, — ​думає Синій, — ​тоді вони помінялися б ролями. Чом би й ні? Чом би й не зробити те, чого від нього ніхто не чекає? Постукати у двері, перекреслити цілу цю історію — ​анітрохи не менш абсурдно, ніж будь-яка інша дія. Адже, по суті, у Синього вже не лишилося завзяття на боротьбу. У нього немає сил. І, судячи з усього, в Чорного — ​теж. Ти тільки на нього поглянь, — ​каже собі Синій. — ​Сумнішого злидня ще світ не бачив. І, щойно промовивши ці слова, він розуміє, що говорить і про себе.

Синій стоїть, втупившись у спорожнілу точку, ще довго після того, як Чорний встає і повертається у дім. Десь за годину-дві до сутінків він нарешті відвертається від вікна, бачить занехаяну кімнату, й наступну годину прибирає — ​миє посуд, застеляє ліжко, складає одяг, підбирає з підлоги старі звіти. Тоді йде у ванну, приймає довгий душ, голиться, перевдягається у свіжий одяг, вибирає з такої нагоди свій найкращий синій костюм. Тепер усе змінилося — ​змінилося несподівано і безповоротно. Немає вже страху, немає ніякого трепету. Нічого, крім спокійної певності, відчуття правильності того, що зараз зробить.

Незабаром після настання ночі він востаннє поправляє краватку перед дзеркалом і полишає кімнату, виходить надвір,