Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

Вони чекали кілька хвилин. Якби не приглушений стогін і удари, що час від часу долинали з тунелю, можна було сказати, що вони очікували в нажаханій тиші. Зрештою голос Найджела долинув ехом з певної відстані.

— Там нічогісінько немає, — повідомив він. — Я все перепробував. Міцне, як скеля. Можливо, пастки застрягли, чи що.

Ринсвінд і Коніна переглянулися.

— Він не знає найголовнішого про пастки, — мовила вона. — Коли мені було п'ять, мій батько змусив мене пройти коридор, який він оснастив власноруч, просто щоб мене навчити...

— Але ж він пройшов? — уточнив Ринсвінд.

Пролунав звук, неначе вологий палець ковзнув по склу, але посилений у мільйон разів, і підлога здригнулася.

— Хай там як, вибору в нас немає, — додав він і пірнув у тунель. Решта рушила за ним. Багато людей, знайомих із Ринсвіндом, звикли ставитися до нього, як до двоногої канарки[26] в шахті, і припускали, що якщо Ринсвінд тримається на ногах і не збирається втікати, то надія ще є.

— Кумедно, — озвався Креозот. — Я грабую власну скарбницю. Якщо я себе впіймаю, то можу наказати кинути себе в зміїну яму.

— Але ти можеш віддати себе на свою милість, — зауважила Коніна, параноїдально оглядаючи кам'яну кладку.

— О, ні. Гадаю, мені доведеться провчити себе, щоб це послужило для мене прикладом.

Над ними щось тихо клацнуло. Крихітна плитка відійшла вбік, і донизу повільно й уривчасто опустився заржавілий металевий гак. Зі стіни зі скрипом висунувся ще один кілок і доторкнувся до плеча Ринсвінда. Той обернувся, і перший гак почепив йому на спину пожовтілу записку, після чого знову втягнувся в дах.

— Що воно зробило? Що воно зробило? — закричав Ринсвінд, намагаючись прочитати напис на власних лопатках.

— Тут написано «Копни мене», — повідомила Коніна.

Частина стіни поруч зі закам'янілим чарівником ковзнула догори. Великий черевик, який висів на цілій купі заплутаних металевих зчленувань, неохоче хитнувся, і уся конструкція зламалася коліном.

Трійця витріщилася на неї в цілковитій тиші.

— Бачу, ми стикнулися зі збоченим розумом, — зробила висновок Коніна.

Ринсвінд обережно розгорнув записку й кинув її на підлогу. Коніна проштовхнулася повз нього й закрокувала коридором з сердито-обережним виглядом. Перед нею на пружині витягнулася металева рука, по-дружньому похитуючись, але дівчина не потиснула її, а перевела погляд з облізлого дроту на два понищених корозією електроди, які лежали у великій скляній банці.

— Твій дід мав неабияке почуття гумору? — поцікавилася вона.

— О, так. Завжди був не проти посміятися, — відповів Креозот.

— Ага, чудово, — озвалася Коніна. Вона обережно штовхнула плитку, яка, на думку Ринсвінда, нічим не відрізнялася від своїх товаришок. З тихим сумним звуком зі стіни на рівні пахв вистрибнула пружина, на якій хиталася облізла щітка для пилу.

— Гадаю, я б із задоволенням познайомилася зі старим серифом, — процідила крізь зціплені зуби Коніна. — Але далеко не для того, щоб потиснути йому руку. Краще б ти мені допоміг, чарівнику.

— Що?

Коніна роздратовано тицьнула в напіввідчинені кам'яні двері попереду них.

— Хочу там все оглянути, — пояснила вона. — Просто зціпи руки, щоб я могла на них встати, добре? Як тобі вдається приносити так мало користі?

— Коли я стаю корисним, то обов'язково потрапляю в халепу, — пробурмотів Ринсвінд, намагаючись не звертати уваги на тепле тіло, що випадково торкнулося його носа.

Він чув, як вона порпається над дверима.

— Я так і думала, — мовила дівчина.

— Що таке? На нас от-от впадуть страшенно гострі списи?

— Ні.

— Нас проколе решітка з цвяхами?

— Це відро, — різко відповіла Коніна й штовхнула його.

— Що, з їдким, отруйним?..

— З білилом. Звичайним старим засохлим білилом, — Коніна зістрибнула донизу.

— Таким був мій дід, — сказав Креозот. — З ним не засумуєш.

— Ну, з мене вже досить, — рішуче заявила Коніна й тицьнула в дальній кінець тунелю. — Ви двоє, ходімо.

Вони майже досягнули кінця тунелю, коли Ринсвінд відчув якийсь рух у повітрі над ним.

Коніна штовхнула його в поперек, випихаючи в кімнату попереду. Вдарившись об підлогу, він перекотився й відчув, як щось дряпнуло його стопу, а також почув оглушливий гуркіт.

Весь дах, велетенська кам'яна брила товщиною в чотири фути, обвалився в тунель.

Ринсвінд проповз крізь хмару пилу й тремтячим пальцем провів по напису на плиті.

«Ви ще не луснули зі сміху?» — прочитав він і осів на підлогу.

— Оце дідусь, — радісно вигукнув Креозот, — завжди...

Він піймав погляд Коніни, важкий, неначе свинцева труба, і вирішив, що буде мудріше замовкнути.

З-за хмар пилу з'явився Найджел, покашлюючи.

— Я питаю, що сталося? — запитав він. — Зі всіма все гаразд? Коли я проходив, воно так не робило.

Ринсвінд спробував підібрати потрібні слова, але не придумав нічого кращого, окрім:

— Дійсно?

Із крихітних заґратованих віконечок угорі, біля даху, світло проникало в глибини кімнати. Шляху звідси не було — хіба що пройти крізь кілька сотень тонн каменю, який перегородив тунель.

Якщо описати ситуацію іншими словами — а саме їх і використав Ринсвінд — вони, без сумніву, опинилися в пастці. Він дещо розслабився.

Принаймні з килимом-літаком помилок не виникло. Він лежав, скручений, на одній із плит, що вивищувалася посеред кімнати.

Неподалік виднівся невеликий, блискучий каганець і — Ринсвінд нахилився, щоб придивитися — крихітний золотий перстень. Він застогнав. Усі три предмети були оповиті слабким октариновим світінням, яке видавало їхню магічну природу.

Коніна розгорнула килим, і з нього на підлогу висипалася купа невеличких предметів: мідний оселедець, дерев'яне вухо, кілька великих квадратних блискіток і свинцева коробка зі законсервованою мильною бульбашкою.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув Найджел.

— Ну, — почав Ринсвінд, — найімовірніше, міль. До того, як вона спробувала зжерти килим.

— Господи.

— Саме цього людям ніяк не зрозуміти, — стомлено мовив Ринсвінд. — Ви гадаєте, що магія — це щось, що можна просто взяти й використати, як от...

— Пастернак? — запропонував Найджел.

— Пляшку вина? — докинув сериф.

— Щось типу цього, — обережно погодився Ринсвінд, дещо опанував себе і продовжив: — Але правда в тім, що...

— Вона інакшого типу?

— Більше схожа на пляшку вина? — з надією запитав сериф.