Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

стані захисні функції організму слабнуть, і навпаки — потяг до життя спонукає організм боротися з недугою. Отже, пояснював він, лікування не повинно обмежуватися хірургією, хіміотерапією чи медичними препаратами, спрямованими лише проти фізичних проявів хвороби, а й покликано дбати передусім про душевний стан пацієнта. В◦останній главі обстоювалася думка, що найбільшу присутність духу виявляють щасливі в шлюбі або оточені іншими виявами ніжності хворі, бо любов має більшу життєдайну силу, ніж найдієвіші ліки.

Преса одразу вловила фантастичні можливості цієї теорії й вклала у вуста Блаума речі, яких той ніколи не казав. Якщо минулого разу неймовірний галас спричинила смерть, то тепер новиною зробилося інше природне явище. Любові надавалися властивості філософського каменю, й мовилося, що вона здатна вилікувати будь-які хвороби. Всі розводилися про книжку, але мало хто її читав. Просте припущення, нібито любов може бути корисною для здоров’я, ускладнювалося мірою того, як їй хотіли надати чи її хотіли позбавити певних якостей, аж поки первісна ідея Блаума загубилася в плутанині абсурдних думок, викликавши замішання в суспільстві. Не бракувало пройдисвітів, які намагалися одержати з цього зиск, експлуатуючи поняття любові, мовби це вони її винайшли. Набули поширення нові езотеричні секти, школи з психології, курси для початківців, клуби одинаків, надійне приворотне зілля, разючі парфуми й безліч дурисвітів, які за допомогою гральних карт і скляних кульок продавали почуття за чотири сентаво[13]. Щойно з’ясувалося, що Ана й Роберт Блауми — зворушливе старе подружжя, яке довго жило разом і зберегло фізичну силу, ясний розум і давню прив’язаність, з них зробили живий приклад. Окрім науковців, які до знемоги студіювали книжку, єдиними, хто читали її не заради пошуку сенсацій, були хворі на рак, однак для них надія на остаточне зцілення виявилася кепським жартом, бо насправді ніхто не міг підказати їм, де й як запобігти чиєїсь любові, а тим паче її зберегти. Хоча, можливо, ідеї Блаума не бракувало логіки, на практиці вона була непридатною.

Скандал набув обертів, і Роберт знітився, але Ана нагадала йому перебіг минулих подій і переконала, що слід трохи зачекати, бо метушня не триватиме довго. Так воно й сталося. Подружжя Блаумів не було в місті, коли галас ущух. Пославшись на втому й вік, який змушує вести спокійне життя, Роберт залишив роботу в лікарні й університеті. Однак він не міг уникнути слави, в його домі завжди товклися хворі, журналісти, студенти, викладачі й просто цікаві. Він сказав мені, що потребує тиші, бо збирається написати нову книжку, і я допомогла йому в пошуках житла, оскільки Роберт хотів оселитися в якійсь глушині. Ми знайшли господу в Ла Колонії, химерному, втиснутому в тропічне узгір’я селищі. Це була точнісінька копія баварської осади дев’ятнадцятого століття, архітектурне сум’яття пофарбованих дерев’яних будиночків, годинників із зозулею, вазонів із геранню й написаних готичними літерами оголошень; там мешкало плем’я світловолосих людей, у тих самих тірольських уборах і таких◦же рум’яних, як їхні пращури, що емігрували колись до чорної сельви. Хоча Ла Колонія вже тоді приваблювала туристів не менше, ніж зараз, Робертові вдалося винайняти будиночок на одвороті, куди у вихідні не потикалися людські товпища. Блауми попросили мене вести їхні справи в столиці, я одержувала їхні пенсії, рахунки й пошту. Спершу я часто навідувала їх, але невдовзі завважила, що в моїй присутності вони поводяться дещо вимушено й приймають мене не так тепло, як доти. Певна річ, у мене й на думці не було, що вони налаштовані проти мене, я завжди користувалася їхньою довірою й повагою, тож вирішила, що вони просто воліють бути на самоті, й надалі спілкувалася з ними переважно телефоном або листовно.

Коли Роберт Блаум зателефонував мені востаннє, ми вже не бачилися майже рік. Я мало розмовляла з ним, зате подовгу говорила з Аною. Переповідала їй новини, а вона розказувала про своє минуле, яке, здавалося, ставало для неї дедалі виразнішим, начеб усі спомини зробилися часткою теперішнього її існування серед навколишньої тиші. Часом вона передавала мені з оказією вівсяне печиво, яке пекла для мене, й вузлики з лавандою, щоб напахати шафу. Останніми місяцями Ана надсилала також зворушливі презенти: хустку, яку чоловік подарував їй багато років тому, фотографії, на яких вона була ще зовсім молодою, старовинну шпильку. Мабуть, усі ці обставини, а також бажання тримати мене на віддалі й те, що Роберт уникав розмов про майбутню книжку, мали◦б наштовхнути мене на розгадку, але я й гадки не мала, що насправді відбувається в їхньому будиночку в горах. Згодом, прочитавши щоденник Ани, довідалася, що Роберт так і не написав жодного рядка. Весь той час він присвятив коханій жінці, але це не змогло відвернути плину подій.

Поїздка до Ла Колонії у вихідні — це таке собі паломництво на автівках із перегрітими моторами, що рухаються черепашачою ходою, але в інші дні — а надто в сезон дощів — подорож нагадує самотню прогулянку звивистою дорогою, що пролягає через узгір’я, несподівані прірви й зарості пальм і цукрової тростини. Того дня між пагорбами позависали хмари і краєвид, здавалося, був ватяним. Дощ змусив замовкнути птахів, чулися тільки удари крапель об скло. На підйомі повітря зробилося свіжим, я вздріла грозову хмару й мовби потрапила в інший клімат. Раптом на закруті дороги забовваніло те селище німецького штибу з покатими покрівлями, наче розрахованими на снігопади, яких тут зроду не було й не буде. Щоб дістатися до оселі Блаумів, я мусила перетнути з краю в край селище, вулиці якого о цій порі були порожніми. Їхній будиночок, як і решта, був із темної деревини, з різьбленим піддашком й мережаними фіранками; перед ним квітнув добре доглянутий сад, а позаду виднівся невеличкий город, де росли суниці. В◦кронах дерев свистів холодний вітер, проте диму над комином я не завважила. Собака, який багато років супроводжував їх, лежав на ґанку й не ворухнувся, коли я його покликала, лише підвів голову й глянув, не махнувши хвостом, ніби не впізнав, але пішов за мною, коли я прочинила незамкнені двері й переступила поріг. Я помацала стіну, шукаючи вимикач, і запалила світло. В◦домі панував порядок, у вазах, сповнюючи повітря свіжістю, стояли свіжі гілки евкаліпту. Я перетнула вітальню винайнятого дому, де, крім стосів книжок і скрипки, не було видимих слідів присутності Блаумів, і мене здивувало, що за півтора роки мої друзі не надали житлу жодних ознак свого перебування.

Я піднялася сходами на мансарду, де була розташована головна спальня — просторе приміщення з високою стелею на необтесаних бантинах, побляклими шпалерами й меблями у прованському