Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Я познайомилася з ними наприкінці шістдесятих, коли моя хрещена в нестямі рубонула себе по шиї ножем. Коли ми привезли її до лікарні, кров струміла з неї і ніхто не сподівався, що її вдасться врятувати, але, на наше щастя, Роберт Блаум був там і спокійно заходився пришивати голову на місце. На подив іншим лікарям хрещена очуняла. Впродовж кількох тижнів я сиділа біля її ліжка, поки вона одужувала, і мала не одну нагоду розмовляти з Робертом. Поступово між нами встановилася міцна дружба. Подружжя не мало дітей, і, гадаю, їх Блаумам бракувало, бо з часом вони почали ставитися до мене, мов до рідної дочки. Я часто навідувала їх — майже ніколи ввечері, щоб не наразитися на ризик у тій місцині, — і вони завжди чимось мене пригощали. Мені подобалося допомагати Робертові в саду, а Ані на кухні. Іноді вона брала скрипку й дарувала мені пару годин музики. Вони дали мені ключі від дому і, коли кудись від’їздили, я опікувалася собакою й поливала квіти.

Перші успіхи прийшли до Роберта Блаума рано, попри те що війна пригальмувала його кар’єру. В◦тому віці, коли інші лікарі тільки починають оперувати, він уже мав кілька серйозних публікацій, але слави зажив після виходу книжки про право на спокійну смерть. Його не приваблювала приватна медицина, за винятком випадків, коли йшлося про когось із друзів чи сусідів; він волів працювати в лікарнях для бідняків, де міг прийняти більше хворих і кожного дня взнати щось нове. Тривалі чергування в палатах для помираючих пробудили в Робертові співчуття до цих кволих, підключених до життєдайної апаратури, змушених терпіти уколи й клізми тіл, яким медицина відмовляла в гідній смерті, мотивуючи це тим, що слід за всяку ціну зберігати життя. Він мучився тим, що не лише не може допомогти їм залишити цей світ, а й зобов’язаний проти волі цих нещасних не давати їм померти. Траплялися випадки, коли муки когось із пацієнтів були такими нестерпними, що Роберт ні на мить не міг їх забути. Дружині доводилося його будити, бо він кричав уві сні. Під простирадлом він обіймав Ану, притиснувшись головою до її грудей, сповнений відчаю.

— Чому ти не від’єднаєш трубочки й не полегшиш страждання цього нещасного? Це найбільша милість, яку ти можеш йому зробити. Він так чи так помре, рано чи пізно…

— Я не можу, Ано. Закон дуже простий. Ніхто не має права на життя іншої людини, але для мене це питання сумління.

— Це вже не вперше тебе мучать докори сумління. Ніхто не взнає, це питання однієї-двох хвилин.

Якщо Роберт і вчиняв так колись, про це знала тільки Ана. Його книжка обстоювала думку, що смерть із її одвічними жахами — це лише звільнення від непридатної шкаралупи, тоді як дух долучається до єдиної космічної енергії. Агонія — лише етап подорожі, як і народження, й заслуговує на таке◦ж милосердя. Немає нічого доброго в тому, щоб продовжити тріпотіння тіла після його природної кончини, і лікар повинен полегшити відхід замість сприяти обтяжливій процедурі смерті. Однак рішення не може залежати лише від думки лікарів або милосердя родичів, критерії повинні визначатися законами.

Пропозиція Блаума викликала переполох серед священиків, адвокатів і лікарів. Невдовзі справа вийшла за межі наукових кіл й вихлюпнулася на вулиці; думки розділилися. Вперше хтось порушив цю тему, доти питання смерті замовчувалося, підносилося безсмертя, причому кожен потайки сподівався на вічне життя. Поки дискусія тривала на філософському рівні, Роберт Блаум брав участь у кожному зібранні, обстоюючи свою точку зору, та коли це перетворилося на чергове масове видовище, він поринув у роботу, приголомшений безсоромністю, з якою його теорію використовували в комерційних цілях. Смерть вийшла на перший план, позбавлена найменшої достеменності й перетворена на модне віяння.

Одні газети звинувачували Блаума в заохоченні евтаназії й порівнювали його думки з ідеями нацистів, інші проголосили його святим. Він не зважав на цей ажіотаж і продовжував свої дослідження й роботу в лікарні. Перекладена різними мовами, його книжка поширювалася в інших країнах, де ця тема також викликала бурхливу полеміку. Фотографії Роберта Блаума часто з’являлися в наукових журналах. Того року йому запропонували очолити кафедру на медичному факультеті, і невдовзі серед студентів він зробився улюбленим викладачем. Роберт Блаум не відзначався ні зарозумілістю, ні екзальтованим фанатизмом речника Божественного провидіння, а лише спокійною впевненістю вченого. Що гучнішою була його слава, то більш замкненим робилося життя Блаумів. Їх налякав цей швидкоплинний сплеск слави, і зрештою вони обмежили коло спілкування найближчими друзями.

Широка публіка забула теорію Роберта так само швидко, як вона й поширилася. Закон ніхто не змінив, парламент навіть не обговорював цього питання, однак в академічних і наукових колах престиж лікаря зріс. У наступні тридцять років Блаум вивчив кілька поколінь хірургів, винайшов нові хірургічні препарати й методи, організував систему пересувних консультацій: автомобілі, човни, авіанетки, обладнані всім необхідним для різних випадків — від пологів до всіляких епідемій; вони рухалися по всій країні, надаючи допомогу навіть у найвіддаленіших кутках, куди раніше діставалися тільки місіонери. Він отримав численні премії, впродовж десяти років був ректором університету й два тижні міністром охорони здоров’я — цього часу Робертові вистачило, щоб зібрати докази корупції й розбазарювання коштів з боку адміністрації й подати їх президентові, якому не залишалося нічого іншого, як відправити його у відставку, бо не можна було стрясати підвалини влади на догоду якомусь ідеалістові. В◦ці десятиліття Блаум і далі досліджував помираючих. Він надрукував чимало статей про обов’язок казати тяжкохворим правду, щоб ті мали час підготувати душу й не були захоплені смертю зненацька, а також про належну повагу до самогубців і способи урвати життя без болю й зайвих страждань.

Про Блаума знову заговорили на вулицях після публікації його останньої книжки, яка не лише піддавала сумніву засади традиційної науки, а й викликала хвилю сподівань по всій країні. За багато років роботи в лікарнях Роберт мав справи з незліченною кількістю хворих на рак і спостеріг, що одні з них були подолані смертю, а тим часом інші — до яких застосовувалися ті◦ж самі методи лікування — вижили. В◦книжці Роберт спробував окреслити зв’язок між раком і душевним станом хворого й стверджував, що сум і самотність збільшують кількість зловісних клітин, бо в пригніченому