Читати книгу - "Необхідні речі"

– Правда? – Голос Ґонта знову перейшов на ту нервову, змучену межу. Очі звузилися до розрізів і не відривалися від Алана Пенґборна. – Хочете дізнатися таємницю, Коро? Мені плювати на розумних людей, а важкопрошених я ненавиджу. Взагалі я просто зневажаю важкопрошених. Не довіряю людям, які все перевертають і шукають тріщини, перш ніж щось купити, а ви?

Кора не відповіла. Вона стояла з футляром з окулярами Короля в лівій руці й невиразно витріщалася з вікна.

– Якби мені потрібна була людина, яка б наглядала за старим розумним шерифом Пенґборном, кого б ви порадили, Коро?

– Поллі Чалмерз, – задурманеним голосом промимрила Кора. – Вона з ним дуже ласкава.

Ґонт одразу похитав головою. Він не відривав очей від шерифа, поки Алан підходив до своєї автівки, коротко роззирнувся вулицею, глянув на «Необхідні речі», заліз у машину й поїхав геть.

– Не піде.

– Шила Бріґгем? – із сумнівом запропонувала Кора. – Це диспетчерка в шерифській управі.

– Хороша ідея, але вона також не підійде. Ще одна важкопрошена. У кожному місті є таких декілька, Коро. Шкода, але так є.

Кора обдумувала це, похмуро й віддалено.

– Едді Ворбертон? – зрештою запропонувала вона. – Він головний охоронець муніципалітету.

Ґонтове обличчя загорілося захватом.

– Охоронець! – промовив він. – Так! Чудово! П’ятий діяч[54]! Справді прекрасно!

Він нахилився і вліпив Корі поцілунок у щоку. Вона відсахнулася, скривившись і нестямно розтираючи те місце. З горла долинуло коротке векання, але Ґонт цього наче й не помітив. Його обличчя світилося широченною усмішкою.

Кора пішла (і далі розтираючи щоку долонею), а зайшли Стефані Бонсейнт і Сінді Роуз Мартін із бридж-клубу Еш-стріт. Кора ледь не збила Стефі Бонсейнт із ніг, так квапилася. Вона відчула глибоке бажання якнайскоріше дістатися додому. Дістатися додому й нарешті приміряти ті окуляри. Але перед цим їй хотілося вмити обличчя й позбутися того гидотного поцілунку. Вона відчувала, як він горить у неї на шкірі, ніби маленька болячка.

Над дверима теленькнув срібний дзвіночок.

Поки Стефі стояла біля вікна, поглинута зміною візерунків у старомодному калейдоскопі, який вона знайшла, Сінді Роуз підійшла до містера Ґонта й нагадала, про що він говорив у середу: що, можливо, є ще одна ваза «Лалік», до пари тій, яку вона вже купила.

– Ну, – сказав містер Ґонт, усміхаючись їй у стилі «таємницю тримати вмієте». – Імовірно, вона в мене і є. Можете збутися своєї подруги на хвильку-дві?

Сінді Роуз попросила Стефі повертатися до Нен і замовити їй каву, а вона підійде пізніше.

Стефі пішла, хоч і зі здивованим обличчям. Містер Ґонт рушив у комірчину й вийшов звідти з вазою «Лалік». Вона не просто пасувала до попередньої – то була її ідентична близнючка.

– Скільки? – запитала Сінді Роуз і погладила приємний вигин вази не зовсім стійким пальцем.

Вона з жалем пригадала задоволення від покупки, яку зробила в середу. Він же просто закидав гачок, скидається на те. А зараз почне її підсікати. Ця ваза не обійдеться їй у тридцять один долар. Цього разу він просто поставить питання руба. А їй хотілося отримати цю річ, щоб був баланс із попередньою на полиці каміна у вітальні. Хотілося дуже-дуже.

Сінді Роуз не повірила власним вухам, коли почула відповідь Ліленда Ґонта:

– Позаяк це мій перший тиждень роботи, нехай буде дві речі за ціною однієї, гаразд? Отак, моя люба, насолоджуйтеся покупкою.

Шок був настільки сильним, що вона ледь не впустила вазу на підлогу, коли Ґонт вклав її в долоню.

– Що… я думала, ви казали…

– Ви все правильно почули, – пояснив він, і раптом Сінді Роуз усвідомила, що не може відірвати погляд від його очей.

«Френсі помилялася, – подумала вона якось віддалено, замислено. – Очі зовсім не зелені. Сірі. Темно-сірі».

– Але є ще дещо.

– Що саме?

– Так… ви знаєте заступника шерифа на ім’я Норріс Ріджвік?

Срібний дзвіночок теленькнув.

Еверетт Френкель, помічник лікаря Ван Еллена, за дванадцять доларів і розіграш для Саллі Реткліфф купив люльку, яку Браян Раск помітив під час свого розширеного візиту до «Необхідних речей». Бідний малий Слопі Додд, заїка, що відвідує логопедичні заняття щовівторка з Браяном, купив п’ютеровий чайничок мамі на день народження. Він йому закоштував сімдесят один цент… і добровільну обіцянку пожартувати з хлопця Саллі, Лестера Претта. Містер Ґонт запевнив Слопі, що надасть йому кілька речей, які знадобляться для того жарту, коли прийде час, і Слопі сказав, що це було б ду-ду-дуж-же до-добре. Джун Ґевінó, дружина одного з найуспішніших молочних фермерів міста, купила вазу в стилі «клуазоне» за дев’яносто сім доларів та обіцянку весело розіграти отця Бріґгема з храму Богоматері Тихих Вод. Невдовзі після того, як вона пішла, містер Ґонт організував подібний розіграш для преподобного Віллі.

То був важкий, але плідний день, і коли Ґонт зрештою повісив табличку «ЗАЧИНЕНО» на вікно й опустив жалюзі, він був вимучений, але задоволений. Бізнес ішов чудово, і він навіть зробив певний крок у тому, щоб у його справи не втрутився шериф Пенґборн. І це добре. Відкриття – завжди найприємніший етап операції, але завжди напружений і іноді може бути ризикованим. Звісно, він може помилятися стосовно Пенґборна, але Ґонт навчився в таких речах довіряти почуттям, і Пенґборн здавався чоловіком, якого краще остерігатися… принаймні доки не з’явиться можливість розібратися з шерифом на власних умовах. Містер Ґонт думав, що попереду дуже насичений тиждень і ще до його завершення будуть феєрверки.

Чимало феєрверків.

Було чверть по шостій вечора п’ятниці, коли Алан з’явився на під’їзній доріжці Поллі й вимкнув мотор. Вона стояла біля дверей, очікуючи його, і тепло поцілувала. Він побачив, що вона одягла рукавички навіть для такого короткого виходу на холод, і спохмурнів.

– Так, не починай, – почала вона. – Сьогодні трохи краще. Ти приніс курку?

Він підніс білі пакети з плямами жиру.

– Радий вам служити, міледі.

Вона зробила невеличкий реверанс.

– А я – вам.

Поллі взяла у нього пакети й провела Алана на кухню. Він відсунув від стола крісло, обернув його і сів передом до спинки, щоб дивитися, як вона знімає рукавички й розкладає курятину на скляній таці. Він дістав її у «Куд-кудах по вечорах». Назва по-сільському жахлива, але курятина добра (за словами Норріса, з молюсками справа інша). Єдина проблема з їжею на виніс, якщо живеш за двадцять миль звідти, це охолодження… і саме для цього, подумав він, створено мікрохвильові печі. Узагалі, на його думку, мікрохвильовки існують лише заради виконання трьох функцій: розігрівати охололу каву, робити попкорн і розбуркувати їжу на винос із місць на кшталт «Куд-кудах по вечорах».

– Справді краще? – запитав він, коли Поллі закинула курку в пічку й натиснула відповідні кнопки. Сенсу говорити чіткіше не було, обоє