Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– «Ну, як знаєте діти… та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!» И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ.
Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль її було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді – давно розвітрилась.
Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, – и стара не помилилась.
– «Годі, Семене, шутковать!» озвалась Рися. «Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків… так?»
Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав.
– «Ну, що ж мовчиш?» допитувала Рися, «говори!..»
– «Коли говорить, так слухай!» И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед її очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору.
Жук ходив по кімнаті. Стара плела чулок, Соня щось шила, самовар потух, у хаті було тихо наче в усі, тілько рівні ступні Жука тревожили ту могильну тишу… Усі мовчали, кожен чув себе в якомусь незвичайнім стані.
Так минула ціла година, ніхто не починав розмови, наче в кожного приріс язик до піднебіня.
– «Чи так – то й так,» озвалась Рися, встала, попрощалась и пішла до себе в кімнату.
– «Чи я ёго любила, чи тілько на хвилю закохалась у ёго?» питала сама себе Рися, сівши біля столу. «Ні!.. я не любила ёго!.. ёго любить не можна… він чоловік без серця… А він?.. він… чи не насміхався він з моєі молодости?.. чи було в ёго хоч капелиночки коханя до мене?» Рися стала згадувать знов усе те минувше, що було в те літо, як Джур гостёвав у іх. Думки її так наперлись в один бік, що вона в кожнім слові Джура бачила насмішку… О, Боже ж мій!» скрикнула вона; «яка ж я була дурна, не розумна!.. Ні!.. так робить не можна!.. я повинна покарать ёго… я покараю ёго – не за те, що він закохався в другу, а за те, що він сміявся з мене…» Рися схопила папір и перо и стала щось писать; але слова не йшли, рука тряслась, вона швирнула перо, порвала на шматки папір и стала швидко ходить по кімнаті.
– «Ні!.. нема сили… дух захватує!. та й що писать и куди писать?..» Вона напилась води… Двері тихенько рипнули и війшла Жучиха.
– «Ти не спиш доню?»
Рися здивовалась. «Чого се ви, матусю, прийшли?»
– «Провідать тебе, чи здорова ти?»
– «Здорова, ненечко! не турбуйтесь, идіть спать!»
– «Ти дуже бліда, Рисю! а очи як горять!.. я трошки посижу у тебе.»
– «Посидьте.»
– «Що ж, Рисю, ти думаєш робить?» спитала Жучиха трохи згодя.
– «Ще й сама не знаю, мамо! Знаю добре тілько одно: що, коли правда усе те, що я чула од Сені, так коли б Джур яким чудом переродився, став таким, яким би я хотіла ёго бачить; коли б заприсягав, що любить мене, що не житиме без мене, коли б я завірилась, що справді без мене він не може жити: то й тогді б я не обернулась до ёго… Честні люде так не роблять, як він: коли він вже не любить мене – я за се не ремствую, але чом він просто не написав мені про се, а замовк? значить він не любив мене, він тілько сміявся… идіть, мамо, спать! не безпокойтесь про мене, я спокійна.»
Жучиха журливо глянула на дочку, зітхнула, перехрестила її, поціловала и пішла.
Рися лягла спать. Не спалось ій; над нею нависла хмара не нудьги, а жалю; ій все таки верзлось одно: що Джур сміявся над нею. В серце до неі стала пробиваться пімста. «Я вимещу ёму… я посміюсь над ним ще гірше, ніж він з мене… Я ёго знайду… знайду під землею… Я стану перед ним як манія, не дам ёму супокою ні на годину; скажу: «от се тобі плата за твоє коханє…» Потім… потім…» Вона й сама не знала, що «потім». Незвичайне чувство злости давило її; її кидало то в жар, то в холод. К світу чувство трохи вгамовалось и Рися заснула.
– «Матусю!» говорила другого дня Рися матери; «я через тиждень поіду.»
– «Куди?» спитала з дивовижею стара.
– «За кордон.»
– «Що ти, Рисю! чого ти поідеш?»
– «Чого?… поіду вчиться… а може – може й Джура знайду де….»
Жучиха ще більш здивовалась: учора Рися одрікалась од Джура, а сегодня говорить, що поіде шукать ёго!..
– «На що він тобі здався? – ти ж учора говорила…»
– «Говорила, що не обернусь до ёго. – Так, але я не на те й шукатиму ёго… я знайду ёго, щоб посміяться над ним…»
– «Цур ёму, серденько! викинь ёго з голови, забудь про ёго! – Чому ти там учитимешся?»
– «Медицині буду вчиться… поіду в Цюрих, вивчусь и вернусь до вас в Жуківку…»
– «Мій вік… Рисю! сама знаєш: день до вечера… заідеш, я вже й не побачу тебе.» Жучиха стала плакать. Слёзи матери стревожили Рисю, вона принялась заспокоювать її.
Семен и Соня хоч и здивовались на бажанє Рисі, але не одговорювали її іхать в Цюрих. Про Джура Жук не безпечився, він запевно думав, що Рися й сама сказала, що не бігатиме по Европі, шукаючи Джура, а буде силковаться розізнать, де він, и взнавши запевно про се, явиться перед ёго, «щоб помстить, щоб посміяться з ёго».
VII
Зібралось товариство позичковоі касси. Обсудивши належачі справи, Жук заявив, що Хмара проситься, щоб ёго приняли в товариші.
– «На що нам Хмара? у нас досить товаришів и без ёго,» обізвався хтось з громади.
– «Не треба, не треба ёго! він пан и до того ще баламут; Цур ёго!» говорили в другім кінці хати.
– «Тривайте, люде добрі! так не можна!» заговорив голова, «треба на шарі кинуть.»
– «Що там ще на шарі! Не треба ёго, одно слово: не треба, тай годі!» гуторіли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський», після закриття браузера.