Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

«Звідки приходиш, дєдику святий, чи від сонечка, чи від місяця, від народів хмаристих, чи з країв огнистих? Куди полетиш, Фоко святий? Звідки тебе знову виглядати, з якого гостинця – шляху далекого, святесенький гарячий? Приходь, прочанине ясний, прилети, поглянь зіницею палаючою! Тверезим приходи, не п’яним, наш отче! І впізнавай дітей своїх, твоє начало, не забувай нас. І давай великі накази вогням і вогникам своїм, аби щадили нас, помагали нам.

Чим тебе пригостити, чим тебе нагодувати, чим тебе напоїти? Чи вінком зеленим, чи пшеницею золотою, чи сирком біленьким, обранцю Божий».

Вогонь, посланець святого Фоки, гудів, стріляв і сміявся. Радіючи за свого фійна-похресника, вогонь рикав із радості та пирскав-хихотів, коли Фока доливав і досипав дарів Божих, пригощаючи його. Величезну ватру, заввишки із смереку, було видно здалека, і люди на віддалених полонинах казали один одному:

– Ей, га! Прийшло святонько в гості до Шумейюка. Гуляють, цілуються і набуваються, світ перевертають. Дай їм Боже!

Найважливішим же було те, що Фока зберіг і переказав про найбільшого з давніх починачів.

Коли Фока був іще хлопчаком, у Криворівні, під самим верхом гори Ігрець, у самотній хаті, виставленій на вітри і через те захищеній із боку вітру огорожами, подібними на дахи, жив столітній віщун, починач, званий громовим, оскільки він виклинав і розганяв градові та громові хмари. Цю хату можна побачити ще й тепер. Її називають хатою Парулі.

Про Парулю балакали, що вона була внучкою чи правнучкою громового діда. Уже в часи нашої молодості вона була найстаршою в усій Криворівні. Про громового діда відомо, що він колись примандрував із долин, що був лірником, і що його батько, теж лірник, осліпив його у дитинстві, як то заведено у братстві лірників. Також розповідали, що він був колись «паном-отцем» лірницького братства. Ровесників не мав, усіх пережив, жив і жив. Старець величезний, негостинний, грізний. Люди боялися до нього ходити.

Підліток Фока ходив до нього з цікавості, звісно, з повагою, певно, і з острахом, але виглядав спокійним. Аудієнції бували довшими тоді, коли незрячий велетень був прихильний до людського світу. Хоча траплялося й так, що йшов геть ні з чим. Дід тоді тільки мугикне: «Нема часу». А хто його знає чому? Ночами люди іноді бачили якесь сяйво над Ігрецем. Було чути, що королеви вітрів, орлодюди у монаших каптанах прибували до старого на раду. Прилітали тихо, без шуму, аж із таємного кута над Паленицею, де з трясовин і джерел народжуються хмари, де майже не ступала людська нога. Колись давніше, щоправда, приходили до нього ген здалека, з долин, аж із-за Дністра його підлеглі з лірницької віри, а потім чи то постаріли, чи повимирали, а старезний дід жив далі. Фока не ображався і не втрачав охоти, коли старий відсилав його ні з чим, хоча стежка з боку Ясенова була нелегка і стрімка, а перехід забирав багато часу. Терпеливість і повага хлопця прихилили до нього лірника. Багато чого він йому розповідав.

«Усі ці знаки, всілякі передчуття, різні вказівки – що робити, як захищатися від вроків, від напастей, від поганих потоків, навіть від нещасливих випадків – усе це написане навколо, ось тільки люди не знають світового письма», – казав, бувало, Фока, повторюючи слова починача.

А коли вже не стало починачів та віщунів, Фока зберігав ті ревашеві карби на тисових колодах, звідки сліпець вичитував пальцями. Понад усе зберігав оповіді громового діда у своїй пам’яті, як у книзі, зарослій мохом від старості. Але погідний, рухливий, Фока, який просто електризував людей своєю присутністю, мало про це розповідав. Згадував рідко і передавав тільки поважним людям у виняткові моменти. Багато чого довірив і нашому дідусеві з Криворівні.

Свідчення Фоки

Віковий дід, громовий віщун, часто говорив сам до себе, часом співав, а часом, щоправда, рідко, забувався і шепотів якоюсь незрозумілою мовою, якої я ніколи не чув. Бо найголовнішою наукою лірників була таємна мова. Власне з цієї мови здавали іспит молоді сліпці перед лірницьким сеймом, також таємно. Без цього іспиту ніхто не міг бути товаришем братства і належати до лірницької віри. Таким і співати не дозволяли. Але це бувало тільки в низинах, так пригадував громовий дід, і то дуже давно.

І тримав той старець приручених тварин, ціле лісове господарство: лисиць, ласок, сарн, сов, шулік. А найбільше – всіляких гадів. Дуже полюбляв і вмів до них говорити.

«Весь цей світ, – казав громівник, – то велика книга. А той світ і людська душа – то музика, гра. Зрячий віщун виснажує себе, розгадує, відчитує, а незрячий того навіть не потребує і знає більше, бо все йому грає, само виспівує.

Це світове письмо позакручуване, дуже тяжке. А часом навмисно написане навиворіт, щоб якийсь доскіпливий чоловічок вичитав щось протилежне. Бо воно тільки для свідомих, для тих, до кого зійшло небесне покликання. На обличчі людини написані її думки, її наміри, добро і гріх, те, чого вона хоче. А на долоні – спадщина, доля: хоче чи не хоче, так воно є і буде. Квіти та зела про землю виписують, про ґрунт – який є або буде. Води про нутрощі землі повідають. а ще виписують на скелях, на берегах, на урвищах і на дні теж. Тільки читай уважно, вникай у те, синку! І тільки тим, що відчитаєш, що переписане у тебе в голові зі світової книги, що позбирано у твоїх вухах зі світової гри, тим можеш керувати, примовляти й інших провадити, не наказувати, а витягати з глибини, піднімати догори».

І ще так казав старий про ту музику, той спів:

«Ватра димом вилітає, шукає собі по горах другої ватерки-сестрички. Але ще здалека випитує її, співає до неї, приговорює і шепоче.

Лише прислухайся – і будеш знати, що де кому писане, що кому загрожує, що проти цього вдіяти. Усе тобі ті ватри в розмовах своїх виспівають, нашепчуть.

Вітер говорить або радіє, трембітами гучить або квилить і б’є крилами, і гупає в барабани, до бою кличе Красний той весняний молодик, леґінь. Сміється, скаче на коні з полонини на полонину, копне Льодову Бабу Євдокію, барткою дорубає – і відразу тепло. А виспівує, ніби сто церков