Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлер бачив Ґабрієлеве полегшення: тепер, коли він вважав себе вільним, коли вони знайшли докази проти Гіта, зникли вся нервовість і страх. Утім, поки що єдиним зв’язком, який вони мали, був шматок тканини — важливий, але все-таки другорядний доказ. Чоловіки рушили назад до паркувального майданчика. Незабаром Чендлер із Ґабрієлем залишилися наодинці серед дерев, чагарників і світської розмови.

— Тут велетенська територія, — зауважив Ґабрієль, коли вони піднялися на невеликий горбочок.

— Дуже, — погодився сержант. — Чим плануєте тепер зайнятися? — Він чекав на відповідь, натомість почув інше запитання.

— Ви часто буваєте в цих місцях? — поцікавився Габрієль, та перш ніж Чендлерові вдалося відповісти, повів далі: — Мабуть, ні, я собі так думаю. Тут занадто легко заблукати. Скажімо, якби я загубився, скільки б ви — як полісмен — витратили б часу на мої пошуки?

Чендлер чудово знав відповідь, але не сказав її. Ґабрієль не заблукав, йому вдалося знайти дорогу з лісу. Один із небагатьох везунчиків.

— Доки не знайшли б вас.

— Справді? Ви вже губили тут когось у минулому? — сказавши це, чоловік зупинився так різко, що Чендлер мало не наштовхнувся на нього. — Це місце… не зна’, у мене від нього шкіра береться сиротами. Немов цей пагорб заселений привидами. Якби я не втік, серед них із легкістю міг би бути мій власний. Однак, гадаю, ви теж маєте своїх привидів, сержанте.

— Ви про що?

— Хіба вас не переслідують люди, яких ви незаслужено кинули до в’язниці або яким не змогли допомогти?

Чендлер замислився, куди Ґабрієль веде. Може, він націлювався на звинувачення в неправомірному позбавленні волі? Та що б це не було, як на щойно звільнену людину, його розмови виявились аж занадто похмурими.

— Я намагаюсь. Це найкраще, що я можу зробити, — озвався він.

— Це не відповідь, сержанте.

— Різні речі трапляються, і ми намагаємося їх виправити.

— А якщо не вдається?..

— Я пробую робити так, щоб вдавалося.

— Дуже шляхетно. — Із Ґабрієлевої посмішки сочився сарказм.

Чендлер вирішив пошукати власних відповідей:

— Як гадаєте, чому Гіт обрав саме вас?

Ґабрієль знизав плечима.

— Це міг бути хто завгодно. Будь-хто, хто ловив би на дорозі попутку.

— Але це був не будь-хто. Це були ви.

— Був, — зітхнув чоловік.

— Раніше ви згадували про Бога. Думаєте, це він допоміг вам утекти? І як гадаєте, чому спочатку він дав вам потрапити в полон?

— Припускаю, він має для мене план.

— І який?

— Точно не знаю. Щось, що я мушу зробити, мушу продовжити. Або щось, що я мушу зупинити.

— Ви зупинили Гіта.

Ґабрієль мовчав, ніби обмірковуючи почуте.

— Ще ні.

— Про що ви?

Чоловік озирнувся до тепер невидимого цвинтаря.

— Гадаю, я мушу дати свідчення, чи не так? Назавжди засадити його за ґрати.

— Тільки якщо ми не загубимося тут, — нагадав Чендлер, спрямовуючи свого супутника до випаленої хижки, а потім до паркувального майданчика.

* * *

Сержант швиденько зателефонував Джимові, і це дало чоловікам змогу зустріти машину на лісовій дорозі, де їх ніхто не бачив.

Чендлер відвіз Ґабрієля назад до відділка, де згодував йому та адвокатці вигадку про те, що звільнення з-під варти слід офіційно оформити, а зважаючи на брак офіцерів, цей процес може затягнутися. Джонсон мав трохи недовірливий вигляд, однак не ремствував. Він був упевнений у своїй невинуватості.

Через п’ятнадцять хвилин до відділка увірвався Мітч, зі свіжою рішучістю готовий пред’явити Гітові докази його провини.

— Пристебніть пана Барвелла до стільця для допитів, — наказав він, забігаючи до кабінету. — І приведіть туди його адвоката теж.

Чендлер кивнув Джимові й Тані, щоб вони зайнялися цим, а сам обернувся до Ґабрієля.

— Ми виведемо вас звідси, перш ніж приведемо сюди його, — заспокоїв він Джонсона.

— Все о’кей, я можу зустрітися з ним, — озвався той. — Однаково доведеться зробити це в суді.

— Можливо, — погодився Чендлер, — але, як ви самі сказали, він уже якось намагався вас убити, то навіщо знову завдавати вам додаткового стресу?

— Я повертаюся до камери?

— Боюся, це все, що ми маємо.

— Невже немає якоїсь альтернативи, сержанте? — поцікавилася юристка.

— Він уже одного разу зник. Ми не хочемо, щоб це повторилося, — відповів Чендлер, звертаючись до жінки, однак не відводячи погляду від Ґабрієля.

— Мене це не тішить, — зізналася адвокатка. — Мій клієнт залишиться тут… ненадовго. Лише поки я не знайду йому якесь прийнятне місце для ночівлі деінде.

«Щасти вам», — подумав Чендлер.

Він чекав на Ґабрієлеві заперечення, однак той лише неохоче кивнув. А потім пішов до камери так слухняно, наче досі був не невинною людиною, а ув’язненим.

— Ми спробуємо впоратися якомога швидше, — гукнув йому в спину Чендлер, але складалося враження, що в’язень, виснажений всім, через що довелося пройти, нікуди не поспішає. Увійшовши до кімнати для запису, сержант продовжував про це думати. Мітч наполіг, щоб цього разу за пультом сидів Лука, а сам він по той бік скла вже почав перехресний допит, розмахуючи перед Гітовим обличчям пакетом для доказів, в якому лежав знайдений шматок його сорочки.

— Де ви це знайшли? — запитав Гіт. Чендлер помітив провину в його голосі.

— На одній з могил, пане Барвелл.

— Гаразд, — озвався чоловік. — Я загубив його десь. Мабуть, коли впав.

— Гадаю, ви не розумієте, пане Барвелл. У тканину було загорнуте руків’я кирки.

Гіт мав спантеличений і дещо збуджений вигляд.

— Кирки? Як вона туди потрапила?

— Це ви нам розкажіть.

— Я не знаю, — заперечив чоловік з панікою в голосі, напевно, збагнувши, куди ведуть ці запитання. Він кинув погляд на свого юриста, чоловіка років сорока п’яти з подвійним підборіддям, який вмостився на стільчику позаду підзахисного. — Я її туди не клав. У мене не було кирки.

— Це пояснює, що сталося з вашими руками, чи не так? — запитав Мітч, зберігаючи спокій.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав Гіт, витріщаючись на свої долоні.

— Мозолі. Жодних сумнівів, викопати могилу не так просто.

Гіт підняв руки вгору.

— Це від спроб утекти. Забратися подалі від нього, — пояснив чоловік, вказуючи на двері, за якими були камери.

Продовжуючи тиснути на нього, Мітч підніс шматок тканини до більшого пакета для доказів, у якому лежала Гітова сорочка. Відірвана кишеня ідеально лягла на своє місце.

— Де він міг узяти вашу сорочку, пане Барвелл?

— Він міг відірвати шматок, коли я був непритомний. Я не пам’ятаю, коли загубив його.

— І для чого б йому це робити?

— Щоб повісити на мене провину.

— Серйозно, пане Барвелл? Схоже, це вимагало чималих зусиль від того, хто однаково збирався вас убити, вам так не здається?

Гіт