Читати книгу - "Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук"

А на неї святий Афон зробив таке сильне вражіння, що рішилася не покинути христової віри за ніякі скарби світу, навіть за діядем султанки Османів! А що вже полюбила молодого Сулеймана і хотіла стати його жінкою, то відчула, як колеться душа і як великий біль входить у серце. І бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вірою і любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матінка Господня Воротарниця, на святім Афоні, в Iверській іконі…

Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освітлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє.

Він мимо розуму свого не бачив навіть того, що вона вже вспіла дати йому й учителя і на прощу до святого місця «джаврів» затягнути. Великий султан Османів у квіті своєї молодості йшов поруч улюбленої жінки святими стежками Афону, як ішов колись прародич Роксоляни. А вона йшла, як Ева, навіть не думаючи про те, чи він завагається з'їсти все, що вона йому подасть — вона, його будуча жінка…

Великий султан Османів, володар трьох частей світу, ішов в облаках райської розкоші — з бідною дівчиною, з невольницею. Він здобув її любов у хвилі, коли вона побачила, як він спокійно ждав, заки вона скінчить молитву до Бога свого. В тій хвилині здобув володар Османів найбільшу любов свого життя, найбільшу розкіш його і — найтяжчу прикрість…

Бо кожда правдива любов — се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвін його бувальщини: його високих злетів і кривавих упадків та покути.

О, дивний єсть зв'язок мужчини з жінкою, а ім'я йому таємниця…

О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощі в далекій чужині. І навіть не сподівалася ще одної розв'язки питання, котре час до часу запрятувало її розбуджені в Криму думки.

А сталося се так:

Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зі своєї прогулки в спокійну, тиху ніч, — нараз від Гелеспонту повіяв напрасний вихор і закрутилося море під Афоном. І засичали збурені води, і похилилися від вихрів ліси на горах. А поміж скелями Афону щось застогнало й засвистіло. І видно було, як в глибоких яругах, немов з жаху, трясеться вся рістня. І небезпечно стало йти дальше, бо вихор підривав піднесені до ходу ноги та міг кинути в пропасть.

Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зі страху і холоду. Опісля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихіше місце під густе дерево між скелями, зняв зі себе свій верхній одяг й обтулив перелякану дівчину. А сам обличчям звернувся до Мекки й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зі страху.

А тим часом небо затягнулося хмарами і грім зачав ричати, тисячним хором лунаючи між скелями Афону. І погасли всі звізди на небі, якби їх ніколи не було, і настала темна ніч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорізувала небо так само несамовита ясність. В її жахливім фосфоричнім блеску тим страшніше, виглядали чорні челюсті вирів на морі, котрі крутилися немов у шаленім танці й летіли на береги Афону. По кождім освітленні наступала ще тяжча темрява і не видно було навіть руки перед очима.

Настя вся дрижала в обіймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила ні слова і не чула, що він говорив. Думки в неї бігали безладно, а всі кружляли коло несамовитого світла, що раз у раз роздирало темряву. Нараз і нутро її переляканого духу роздерла подібна лискавка…

Зрозуміла, чому її батько так не любив роз'яснювання будуччини ворожками… Адже по кождім такім роз'яснюванні наступала ще більша темрява. І хто, уповаючи на роз'яснення йому шляху скорою лискавкою, пустився б іти куди-небудь, того напевно ждала б заглада. Бачила се наглядно.

Коли на хвильку затих рев бурі і гриміт громів на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османів:

— Ти вся прозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан. Відповіла:

— Ти володар великої держави, а я никла квітка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема…

Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:

— Не хочу!

— Чому?

— За тобою вже напевно шукають твої люде і кождої хвилини можуть сюди доповзти.

— І що з того?

— Та й що ж подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дрижить в сорочці на дощі, а кафтан свій дав служниці з гарему свого?..

— Ти не служниця, ти будеш найлюбіша жінка моя!

— Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любові. Та й не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, коли б я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля.

— Не оглядайся на людей!

— А на твою матір також ні? Таж вона довідалася б про все…

Се здержало Сулеймана.

А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люде, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дрижали від ударів перунів. Два з них погибли: один упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на місці.

На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.