Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Вони виглядали надто поважною парою, сміялися зрідка, проте разом були дуже щасливі. Чорноводці гадали, наче кузен Джиммі є калікою, принаймні людиною недорозвиненою. А насправді він жив у світі уяви та мрій, що був для них попросту недоступним. Безліч разів декламував свої поезії коло смерек, готуючи бульбу для свиней; осінні духи навідували тоді гайок, де вони з Емілі пробували. Як декламував, то переставав бути «безталанним Джиммі Мурреєм», натомість перетворювався на володаря в країні своєї уяви. На певний час ставав могутнім, красивим і блискучим — справжнім учителем поетичного чародійства для зосередженої, підкореної силою мистецтва дитячої душі. Жоден із поважних, статечних, тверезо-розсудливих жителів Чорноводдя ніколи не переживав таких миттєвостей. І Джиммі ніколи не перемінився б на типового чорноводця. А Емілі, вслухаючись у віршовані дива, що виходили з кузенової голови та вуст, неясно відчувала, що цей непоказний чоловік, якби не злощасний штовхан у спину, міг би читати вірші королям замість марнувати свій непересічний талант у Місячному Серпі.

Елізабет, одначе, таки штовхнула його тоді, скинула до криниці, внаслідок чого тепер він готував бульбу для свиней і читав свої твори Емілі — Емілі, яка теж писала вірші й любила ті вечори так сильно, аж не могла заснути, допоки в думках не описувала їх, лежачи в ліжку з розплющеними очима. І після тих поетичних посиденьок із кузеном Джиммі щоразу з’являвся «промінчик». Велителька Вітрів шаліла на покрівлі або пряла на незримій прялці невидиму нитку; Емілі ніколи не була такою близькою до того, щоб нарешті уздріти її навіч. Повітря було геть просякнене запахом горілих шишок, що їх кузен Джиммі підкидав у полум’я під казаном; котенятко, вкрита густим хутерком Зухвала Сел Друга, стрибало й крутилося довкола, неначе маленький, гарненький нічний демон; полум’я кидало багряні відблиски, й звідусіль долинало таємниче, приємне для вуха шемрання. «Густий безберегий морок» немовби огортав Емілі таїною, чию заслону не відхиляє перед очима нашої душі білий день; а понад усім височіла пурпурова запона вже визореного вечірнього неба.

Вечорами, бувало, приходили Ільза і Тедді. Емілі завжди знала, коли наближається Тедді, бо, дійшовши до старого саду, він щоразу висвистував свій «сигнал», яким послуговувався лише для неї, — чудовий, потішний сигналик, що наслідував трикратне пташине щебетання: перша нота — тиха, друга вища від першої, а третя — протягла, найсолодша, подібна до відлуння, що спершу відтворює звук уповні, а тоді поволі завмирає. Цей поклик завжди справляв на Емілі сильне враження. Їй здавалося, наче він виймає з її грудей серце, і вона мусить йому коритися, що Тедді в змозі викликати її своїм посвистом звідусіль, а хоч би між ними стояв цілий світ: досить і трьох чарівних звуків. Щойно зачувши сигнал, вона стрімголов бігла до саду й повідомляла Тедді, чи кузен Джиммі хоче нині його бачити, бо траплялося так, що Джиммі не бажав нічиєї присутності, окрім Емілі. Він у жодному разі не читав би своїх поезій при Ільзі чи Тедді; зате всім трьом оповідав цікаві казки та бувальщини, а ще переказував спогади про давніх Мурреїв, що спочивали на родовому цвинтарі. Ці оповіді своєю химерністю часто нагадували казки про добрих чарівниць або гномів. Ільза декламувала вірші дедалі краще. Тедді часом виймав із кишені папір з олівцем, присувався ближче до казана й при світлі багаття малював портрети Джиммі, що пильнує бульбу в казані, Ільзи та Емілі, що танцюють навколо ватри, Зухвалої Сел Другої і, врешті-решт, портрети людей з уяви, що виринали з мороку давнини завдяки чарам живого слова. Розкішні вечори проводили край вогнища ці четверо дітваків.

— Ільзо, ти любиш нічний світ? — запитала якось Емілі.

Ільза миттю, злодійкувато роззирнулася довкола — знедолена, занедбана Ільза, яка протягом свого короткого життя лиш мріяла, зітхаючи, про дружбу з такою дівчинкою, як Емілі, і котра під дією любові помалу здобувала те, що мало належати їй від народження.

— Так, — відказала вона, — і я завжди вірю, що Бог є, як проведу з вами вечір.

Насамкінець, коли картопля бувала готова, кузен Джиммі урочисто підносив кожному по бульбині. Вони розламували їх на дві половини, посипали сіллю, котру Емілі свого часу принесла в маленькій коробочці й сховала під сосною, та їли з неабиякою насолодою. Жоден бенкет не справляв такого задоволення олімпійським богам, як цим дітям учта, де єдиною стравою була присолена бульба. Врешті-решт, надходила тітка Лаура, а здебільшого крізь темну, холодну далечінь долинав її сріблястий голос: «Емілі!» Ільза і Тедді квапливо прощалися, Емілі брала на руки Зухвалу Сел Другу і дбайливо вкладала її спати в собачій будці, де підтримувалися чистота і порядок, попри те, що собаки там не спали вже багато літ. Емілі була б нещасною, якби з Зухвалою Сел Другою трапилося щось лихе.

Це кошеня подарував їй старий Келлі, мандрівний гендляр. Він навідувався до Чорноводдя раз на два тижні, від травня до листопада, і так тривало вже років із тридцять. Заходив або заїжджав на візку, що його тягнув гнідий присадкуватий кінь. Перспектива проїхатись на тому візкові приводила Емілі в захват, хоч і була малоймовірною. Попри те, вона вірила, що це особливе, рідкісне задоволення.

Старого Келлі та Емілі зв’язувала міцна дружба. Їй подобалося його червоне, виголене обличчя, блакитні очі, солом’яне волосся, його вуста, кумедно витягнені внаслідок безупинного посвистування протягом не років, а десятиріч. Старий гендляр завжди мав у кишені якийсь гостинець для Емілі, який вручав крадькома, коли тітка Елізабет відверталася. Крім того, ніколи не проминав їй сказати, що, либонь, незабаром вона й про заміжжя почне думати; старий Келлі гадав, ніби найпевнішим способом догодити будь-якій особі жіночої статі, без огляду на вік, є загравання з нею на тему близького одруження.

Одного разу він подарував їй крихітне кошеня. Емілі захоплено прийняла живий гостинець, та, коли старий гендляр від’їхав, тітка Елізабет заявила руба — мовляв, у Місячному Серпі ще одного кота не буде.

— О, прошу тебе, тітко Елізабет, дозволь мені залишити це котенятко, — благала Емілі. — Він тобі анітрохи не заважатиме. Я маю великий досвід у царині виховання котів. Я ж бо така самотня, коли поруч немає котика. Майк знай собі ганяє за чужими котами, ніколи не складе мені компанії; до всього іншого, з натури він