Читати книгу - "Російські казки"

А Снігуронька відповідала їй щоразу:

— Нічого, бабусю! Я здорова…

Ось і останній сніг зігнала весна своїми красними днями. Зацвіли сади й луги, заспівав соловейко і всяка птаха, і все у природі стало живим і веселим. А Снігуронька, сердешна, ще більше затужила, уникає подружок і ховається від сонця в тінь, наче конвалія під деревцем. Їй тільки до душі й було, що хлюпатись біля холодного струмка під зеленою вербичкою.

Снігуронці усе б тінь та затінок, а ще краще — частий дощик. У дощик і сутінки вона веселішала. А якось насунула сіра хмара й посипала великим градом — Снігуронька йому так зраділа, як інша не була рада перлам добірним. Коли ж знову припекло сонце і град узявся водою, Снігуронька плакала за ним так гірко, ніби сама хотіла розлитися сльозами, — так рідна сестра плаче за братом.

От уже й весна скінчилася; настав Іванів день. Дівчата з села зібралися на гуляння в гаю, зайшли по Снігуроньку й причепилися до бабусі Марії:

— Відпустіть та й відпустіть із нами Снігуроньку!

Марія не хотіла пускати її, не хотіла й Снігуронька йти з ними; та не могли відмовитись. До того ж Марія подумала: може, розгуляється її Снігуронька! І вона вбрала її, поцілувала й мовила:

— Іди, дитино моя, побався з подружками! А ви, дівчата, дивіться, бережіть мою Снігуроньку… Вона ж у мене, самі знаєте, як порошинка в оці!

— Добре, добре! — закричали вони весело, підхопили Снігуроньку й пішли юрбою до гаю. Так вони плели собі вінки, в’язали букети квітів і наспівували своїх веселих пісень. Снігуронька від них не відходила.

Коли зайшло сонце, дівчата розіклали багаття з трави й дрібного хмизу, запалили його і всі у вінках стали в ряд одна за одною; а Снігуроньку поставили позаду всіх.

— Дивися, — сказали вони, — як ми побіжимо, і ти також біжи слідом за нами, не відставай!

І от усі, затягнувши пісню, пострибали через вогонь.

Раптом щось позаду них зашипіло і простогнало жалібно:

— Ау!

Озирнулися вони з переляку: нема нікого. Дивляться одна на одну й не бачать поміж себе Снігуроньки.

— А, певно, сховалася, пустунка, — сказали вони й розбіглися шукати її, та ніяк не могли знайти. Кликали, кликали — вона не відгукнулась.

— Де це вона поділася? — казали дівчата.

— Певно, додому втекла, — сказали вони потім і пішли до села, та Снігуроньки і в селі не було.

Шукали її й наступного дня, шукали й третього. Обійшли весь гай — кущик за кущиком, дерево за деревом. Снігуроньки все не було, і слід пропав. Довго Іван та Марія горювали і плакали за своєю Снігуронькою. Довго ще бідолашна бабуся ходила щодня в гай шукати її, і все кликала вона, ніби зозуля згорьована:

— Ау, ау, Снігуронько! Ау, ау, голубонько!..

І не раз їй чулося, ніби голосом Снігуроньки відгукувалось: «Ау!». А Снігуроньки все нема й нема! Куди ж поділася Снігуронька? Чи лютий звір затяг її до темного лісу, і чи не хижий птах заніс її до синього моря?

Ні, не лютий звір затяг її до темного лісу, і не хижий птах заніс її до синього моря; а коли Снігуронька побігла за подружками і вскочила у вогонь, раптом потяглася вона вгору легкою парою, звилася в тоненьку хмарку, розтала… і полетіла у висоту піднебесну.

Жили собі дід і баба. Було в них три дочки.

Старша й середульша — чепурухи, витівниці, а молодша — мовчазна смиренниця.

У старших дочок сарафани картаті, підбори точені, намиста золочені. А в Марійки сарафан темненький, та оченята світленькі. Вся краса в Марійки — руса коса, до землі спадає, квіти зачіпає. Старші сестри — білоручки, ледащиці, а Марійка зранку до вечора все за роботою: і в хаті, і в полі, і в городі. І грядки поле, і скіпки коле, корівок доїть, качок годує. Хто що попросить, усе Марійка приносить, нікому не скаже слова, усе зробити готова.

Старші сестри нею попихають, за себе працювати примушують. А Марійка мовчить.

Отак і жили. Якось зібрався дід везти сіно на ярмарок. Обіцяє донькам гостинців купити. Одна дочка просить:

— Купи мені, татку, шовку на сарафан.

Друга дочка просить:

— Купи мені пурпурового оксамиту.

А Марійка мовчить. Шкода її стало старому:

— А тобі що купити, Марійко?

— А мені купи, рідний таточку, срібне блюдечко і наливне яблучко.

Засміялися сестри, за боки вхопилися.

— Ото Маша, ото дурна! Та в нас яблук повен сад, яке хочеш бери. А нащо тобі тарілочка? Каченят годувати?

— Ні, сестроньки. Буду я качати яблучком по блюдечку й заповітні слова примовляти. Мене їх бабця навчила за те, що я їй калач подала.

— Гаразд, — каже дід, — нічого над сестрою насміхатися! Кожній до душі подарунок куплю.

Довго чи швидко, далеко чи близько був він на ярмарку, сіно продав, гостинці купив. Одній дочці привіз шовку синього, другій оксамиту пурпурового, а Маші срібне блюдечко і наливне яблучко. Сестри раді-раденькі. Стали сарафани шити та над Машею підсміюватися:

— Сиди зі своїм яблуком, дурепо…

Марійка сіла в куточку світлиці, покотила наливне яблучко по срібному блюдечку, співає-примовляє:

— Котись, котись, яблучко наливне, по срібному блюдечку, покажи мені і міста і поля, покажи мені ліси і моря, покажи мені гір висоту і небес красу, всю рідну Русь-матінку.

Раптом пролунав дзвін срібний. Уся кімната світлом залилася: покотилося яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку всі міста