Читати книгу - "Роман шукає"

Біленький підкомірець залишив на зморшкуватій шиї підполковника червоний слід, тройний одеколон огортав його запашним маревом. Щербина смачно чхнув. Підполковник Чураєв подивився на нього здивовано.

— Будьте здорові, з празником, товариші! З двадцять восьмою річницею революції! Тепер буде в нас і двадцять дев’ята, і тридцята, і сота, і двохсота! А от коли ми зустрічали двадцять четверту… Все могло бути. Все могло бути, коли б не пошкодували ви, товариші, свого життя, свого здоров’я задля того, щоб зберегти здобутки Жовтня.

Вони слухали підполковника Чураєва уважно і вдячно. Уже сам його ошатний вигляд, урочистий тон, піднесений голос створювали атмосферу свята. А вони відвикли святкувати за довгі роки війни, тож зараз були щиро вдячні підполковникові, щиро зворушені.

Добре, коли кохання народжується навесні чи влітку і дозріває на осінь. Сутеніє раніше, і тоді сам астрономічний розпорядок починає сприяти цьому коханню. У листопаді вже о сьомій годині сутеніє, і можна поспішати на побачення, яке через це стає довшим. Як завжди, перед зустріччю з Любочкою Ігор місця собі не знаходив: щохвилини вибігав у вестибюль, дивився на годинник, сподівався, що, може, сьогодні прийде вона раніше хоч на десять хвилин. Тепер він навіть дивувався, як могли вони з Любочкою раніше так багато розмовляти, марнувати час. Нині все було зовсім по-іншому. Вони цілувалися. У них аж дух перехоплювало, сльози на очах виступали, і, розімкнувши губи, обоє дихали важко й жадібно, як люди, що тільки-но виринули з океанських глибин. Віддихавшись, починали цілуватися знову — до дзвону у вухах, до запаморочення в голові.

Тільки-но ступив Ігор на поріг палати, щоб летіти на побачення, як його перестріла Маша.

— Вербицький, — сказала вона. — Тебе підполковник Чураєв викликає, негайно.

— А що там сталося? — збентежено спитав Ігор.

— Не знаю. Каже, щоб живого чи мертвого.

За кабінет підполковнику Чураєву правив червоний куток. На довгому столі, вкритому червоною скатертиною, лежали газети й журнали, в кутку світилося зелене вічко «телефункена».

— Є для вас, товаришу Вербицький, важливе й почесне доручення, — підполковник Чураєв націлив на Ігоря вказівний палець. — Ми порадилися з товаришами й вирішили довірити вам виступ на урочистих зборах з приводу великого свята. Щоб ви розповіли, чим зустрічають двадцять восьмий Жовтень колишні воїни Радянської Армії, а нині інваліди Вітчизняної війни, які в них успіхи, як вони збираються на трудовому фронті відзначитися…

— Та які ж у нас успіхи? — розгубився Ігор. — Ми ж нічого такого не робимо.

— Як це не робите? — не згодився підполковник Чураєв. — Ви лікуєтесь. І коли в когось зажила кульша чи хтось готується одягти протез — то це й є ваш успіх.

— Можливо, — неохоче погодився Ігор.

— Ось тут у мене є інструктивна доповідь і стаття в газеті «Красная звезда». Давайте зараз оце подивимось і зробимо намітки.

Ігор сів з підполковником Чураєвим за «намітки». «Любочка там на мене чекає», — тоскно подумав, але одпроситися не наважився.

Вона й справді чекала його на своєму сестринському посту — і чекала нетерпляче. Про це свідчили підкреслена байдужість, сухувате «драстуй», яким вона намагалася замаскувати своє нетерпіння. Але від нього не сховаєшся! Він побачив, як сіпнулася її верхня губка, та й оте сухувате «драстуй» вона вимовила з полегшенням.

— Ти пробач, — сказав Ігор, — я там затримався трошки. Підполковник Чураєв доручив мені виступити на зборах, і треба було…

— Та що там, — махнула Любочка рукою. Вона, видно, вирішила помститися за запізнення. — Затримався — то й затримався. Міг і взагалі не приходити, коли часу не мав. Он тут на канапі Петя Байрак сидів, от уже хохмач. Таке розповідав! Я так сміялася…

Це була відчайдушна брехня. Хто-хто, а Петро Байрак аж ніяк не був «хохмачем». Усі в госпіталі знали, що Петро дурний як пень. Та сидіти на цій канапі він і справді міг.

— А чого тут був Байрак? — запитав Ігор, і вона з деякою зловтіхою почула в його голосі занепокоєння.

— А так. Прийшов, посидів, пожартував. Канапа казенна, нікому сидіти не заборонено.

— А ти?

— Що я?

— Ти ж не канапа.

Вона обпекла його поглядом, почервоніла, аж сльози закипіли і звисли у неї на віях, і часто-часто засопіла носиком.

— Можеш повертатися назад до свого підполковника Чураєва!

— А ти будеш розважатися з тим бовдуром?

— З ким захочу — з тим і буду розважатися. І зовсім він не бовдур. Він хороший хлопець і не дозволить собі так розмовляти з дівчиною…

Любочка демонстративно повернулася до нього спиною й почала порпатись у скляній шафці з медикаментами: перекладала з місця на місце коробочки з пігулками, слоїки з йодом, якісь ножиці, пінцети.

Ігор стояв поруч і не знав, що йому робити. Ще вчора, коли б йому сказали, що він може посваритися з Любочкою, він би не повірив. І ось тобі маєш. І головне — через що!

— Любочко!

Мовчання.

— Любочко!

Вона нетерпляче знизала плечима:

— Чого тобі?

— Чому ти сердишся?

Мовчання.

— Любочко!

— Чого тобі? Повертайся до свого підполковника, бачиш, я зайнята.

— Зайнята?

— Атож, зайнята. Я на роботі. Я за це гроші одержую.

Це його образило. Вона, значить, зайнята, вона гроші одержує, а він інвалід, він грошей не одержує, його можна мати за ніщо?!

— Позавчора ти не була зайнята.

— То позавчора.

— А сьогодні для Петька Байрака ти не зайнята, а для мене зайнята?

— Не для Петька, а для Петі.

Вони обоє каралися в душі, що затіяли цю дурну сварку, але жодне не хотіло поступитися. І хто знає, чим скінчилася б