Читати книгу - "Клас пані Чайки"

переймалася здебільшого своїми оцінками, почала цікавитися хлопцями, та, з іншого боку, згадала історію з ненаписаним твором, прочитаним із чистого зошита. Цей твір був дуже дивним. Щоправда, Каміла слухала неуважно, бо грала в цей час із Малгосею в слова, але щось там говорилося про те, наче хтось виявився дуже класним. Невже Міхал? І тоді Каміла замислилася, що власне їй не подобається в Міхалові.

— Каміло! — пролунав Олеків голос над вухом. — Ти мене зовсім не слухаєш. З тобою все гаразд? Може, мені краще прийти іншим разом?

— Умгу, — пробурмотіла вона.

Олек сумовито глянув на неї й знизав плечима.

— Як хочеш. Я гадав, що почитаю тобі книжку, пограємо в що-небудь, але якщо тобі так зле… Забігти завтра?

— Не знаю, — відповіла вона.

Олек здивовано глянув на Камілу й нарешті сердито сказав:

— Коли знатимеш, то подзвони мені, — і подався до передпокою по куртку.

— Уже йдеш, синку? — спитала бабця, яка забирала порожні тарілки. — Чого так швидко?

— А воно вам треба? — нечемно буркнув Олек. Бабця аж заніміла. Та Олек відразу збагнув, що повівся по-хамському, і прошепотів: — Пробачте, — а тоді знову зазирнув до Камілиної кімнати й запитав: — Може, я погуляю з Латкою? — і, не чекаючи відповіді, простягнув руку до повідка. Може, розраховував на те, що, коли він повернеться, дівчина злагідніє?

Але цього не сталося. Коли через чверть години Олек витирав Латчині лапки від снігу, бабуся повідомила, що Каміла спить.

— Попросіть у неї пробачення за мене, — сказав він. — Мабуть, я повівся погано. Вона справді хвора, а я…

Бабуся кивнула й зачинила за Олеком двері. Та Каміла лише вдавала, ніби спить. Почувши, що двері зачинилися, вона простягнула руку до слухавки. Набрала номер і запитала:

— Доброго дня, це Каміла. А Кінга вдома?

— Ні, її немає, вона пішла вчитися до товариша.

— Дякую, — дуже чемно відповіла Каміла й поклала слухавку. «Кінга в товариша? — подумала вона. — Мабуть, у Міхала!»

— Отже, між ними справді щось є! — прошепотіла дівчина й розридалася.

Такою заплаканою, з почервонілими очима, застала її бабуся, яка довго не могла примусити онуку пояснити, що трапилося. Але потім Каміла не втрималася й розповіла бабусі про все, так щиро, як нікому досі. Адже старенька ніколи з неї не кепкувала. Так сталося й цього разу. Бабуся глянула на Камілу й мовила:

— Коли твоїй мамі було стільки, як тобі зараз, у неї теж була така проблема. Один хлопець увесь час до неї видзвонював. А вона не хотіла з ним зустрічатися. Наказала мені відповідати, буцім її немає вдома. А він телефонував щодня. І якось не подзвонив. Що тоді було! Телефонний шнур був довгий, вона забрала апарат до своєї кімнати, і там чекала. До півночі не спала, весь час сиділа, втупившись у телефон. Але не кажи їй, що я тобі розповідала. Тоді по радіо співали таку пісню, не пригадую вже виконавця, але слова якісь такі: «Хочуть те, чого немає, мрії здоганяють, не цінують, що є цінне, манить те, що ген далеко, спокушає, що втікає, лиш не те, що поруч з нами». Коли на когось не звертаєш уваги, це найкращий спосіб викликати зацікавлення. Міхал тобою цікавився, коли ти на нього не зважала. Може, він тепер випробовує твій метод?

— А що з Олеком? — схлипнула Каміла.

— Мусиш вибрати. Ти ж сама знаєш, що за двома зайцями ганятися марно. Та й негарно воно, Олек хлопець хороший. Просив пробачення за свою сьогоднішню поведінку.

Каміла знову схлипнула.

— Ти не плач, а краще поспи, — порадила бабуся, причиняючи двері. — Сон — найкращі ліки від будь-яких проблем.

Каміла поклала голову на подушку. Засинаючи, подумала, що не запитала в бабусі, як закінчилася ця мамина історія із хлопцем. Але не мала сили, щоб її покликати, і заснула.

Мама і… тато

До шкільної бібліотеки рідко зазирав хтось із класу. Хіба що Малгося й Мацек били всі можливі рекорди в читанні. Міхал з’являвся тут нечасто, лише тоді, коли потрібно було взяти додому якусь обов’язкову літературу. Та цього дня він домовився про зустріч саме тут. Ще й восьмої не було, коли подзвонив до Кінги додому й сказав, що чекатиме в бібліотеці. Мусить їй це розповісти. Тільки їй. Більше нікому. Колись Міхалові здавалося, що таким можна поділитися з Камілою, але хлопець уже знав, що помилявся. Зрештою, Каміла тепер частіше дивиться в його бік. Та його це більше не цікавить.

Міхал чекав. До дзвоника залишалося двадцять хвилин. На англійську він не пішов. Хотів обміркувати своє недільне відкриття, настільки жахливе, що страшно й подумати. День, про який він так довго мріяв, виявився кошмаром. Та почалося все набагато раніше. Подумки Міхал повернувся до четверга. Бо саме тоді вдома вибухнула сварка.

* * *

— Міхале!

Мати покликала вдруге.

— Міхале!

— Почекай хвилинку, мене мама кличе, — сказав Міхал у слухавку й вибіг з кімнати. Влетів до кухні, наче вихор.

— Мамо! Я по телефону говорю!

Голос Міхала був докірливим. А мама мовчала. «Вона мала б мене зрозуміти», — думав хлопець. Він чимраз частіше помічав, що мама його не розуміє. Що сталося з їхньою дружбою? Ще зовсім недавно вони разом грали в різні ігри, читали вечорами книжки, а тепер… Міхал добре пригадував хвилину, коли все змінилося. Рівно рік тому мама помітила в нього на столі аркушики, списані іменем «Каміла». «О-о-о, бачу, що це серйозна справа!» — мовила вона з такою усмішкою, наче син зробив якусь дурницю. І