Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

жалував пані Сазри, а проте, побачивши її, підійшов до неї з приязним уклоном, але, на його подив, пані Сазра сподобила його кивком, яким з ввічливосте відповідають тому, хто спадлючився або кого засуджено на бані-цію. Батько прийшов додому розсатанілий, ошелешений. Назавтра мати спіткала пані Сазру в знайомих. Пані Сазра не подала їй руки і лише всміхнулася їй блідою та смутною усмішкою, як усміхаються жінці, з якою гралися в дитинстві, але потім розцура-лися через те, що вона гуляла, вийшла заміж за каторжника або, ще гірше, за розводника. Тим часом мої батьки завжди ставилися до пані Сазри з глибокою пошаною і нічим не заслужили непошани з її боку. Але (про це моя мати не знала) пані Сазра, чи не єдиний виняток серед комбрейців, була дрейфусарка. Мій батько, Мелінів приятель, був переконаний у провині Дрейфуса. Угнівившись, він показав на виступці колегам, які просили його підписати вимогу про ревізію процесу. Дізнавшись, що я іншої думки, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Зі своїми поглядами батько не таївся. Хто називав його націоналістом, не помилявся. У нашій родині тільки бабуся повинна була, як здавалося, палати шляхетним сумнівом, бо коли вона чула, що Дрейфус, може, і не винний, то робила рух, який був тоді нам незрозумілий: скидала голову з таким виглядом, ніби їй перебивали якусь поважну думу. Мати, яка кохала мого батька і вірила в його розум, вагалася і тому мовчала. Нарешті дідусь, який обожнював військо (хоча його довгенько в зрілих літах мучили кошмари, пов’язані зі спогадами про службу в національній гвардії), коли повз наш комбрейський дім проходив полк, побачивши полковника і полковий прапор, скидав капелюха. Всього цього було достатньо, щоб пані Сазра, добре обізнана з чесністю і безкорисливістю мого батька та діда, поставилася до них як до поплічників Кривди. Прощенні злочини особисті, зате не прощенна участь у злочині гуртовому. Дізнавшись, що мій батько антидрейфусар, пані Сазра вважала, що їх розділяють материки та віки. Чи ж дивина, що на такій відстані, відстані часовій і просторовій, мій батько не побачив, як йому кивнули, а їй не спало на думку поручкатися з ним і перекинутися словом-другим: важко спілкуватися з двох різних світів.

Ще вибираючись до Парижа, Сен-Лу обіцяв привести мене до маркізи де Вільпарізіс, де, не признаючись у цьому Роберові, я мав надію спіткати дукиню Ґермантську. Він запропонував мені пообідати з ним і його коханкою в ресторані, а потім провести її на репетицію. Вона мешкала на околиці, і ми мали приїхати до неї рано.

Я запропонував Роберові пообідати в тому ресторані (в житті золотої молоді, яка сіє грішми, ресторан грає таку саму важливу ролю, як сувої тканин в арабських казках), де до відкриття баль-бецького сезону мав виконувати обов’язки метрдотеля Еме, як він це сам мені ознаймив. Мені так’часто пахла мандрівочка, — а мандрував я так мало, — то чи не могло мене спокушати зійтися з тим, хто був не лише частиною моїх бальбецьких спогадів, а й утіленим бальбекцем, хто їздив до Бальбека щорічно і кому, якщо змора або наука затримували мене в Парижі, в довгі липневі вечори все так само добре було видно крізь зашклені двері поки що безлюдної просторої їдальні, як заходить і тоне в морі червоне сонце і як нерухомі крила далеких блакитнявих суден робляться схожі в ту пору, коли сонце меркне, на екзотичних нетель у вітрині. Цей метрдотель, намагнічений контактом з могутнім баль-бецьким магнітом, стає магнітом для мене. Я сподівався, що, розмовляючи з ним, я відчую себе бальбекцем, що, залишаючись у Парижі, я все-таки відчую чари мандрів.

Я вийшов з хати вранці, поки Франсуаза бідкалася через те, що лакей-жених не міг учора ввечері одвідати наречену. Франсуаза застала його в сльозах; він мало не дав потиличника швейцарові, але опанував себе, бо дорожив місцем.

Дорогою до Робера, який мав мене чекати у себе перед брамою, я наткнувся на Леґрандена, якого ми стратили з очей від комбрейських часів; хоча волосся його побіліло, очі його залишалися молодими і щирими. Він пристанув.

— Га! — гукнув він. — 3 пана модник та ще й сюртучник! Мою вольну волю навряд чи скувала б ця ліврея. Правда, ви тепер людина світська, візитуєте. А для того, щоб піти помріяти над якоюсь напівзруйнованою усипальнею, цілком придадуться моя краватка-метелик і піджак. Ви знаєте, як я ціную вашу високу душу, ось чому мені так болить, що ви занапастите себе серед бусурманів! Якщо ви зумієте протриматися бодай мить у давучій атмосфері салонів, де я б задихнувся, ви стягнете на своє майбуття осуд, клятву пророка. Я ладен за-присягтись: ви обертаєтеся серед «марнотратників життя», водитеся з кастелянами; це гріх теперішньої буржуазії. Ох, оця вже аристократія! Шкода, що терор не зробив її геть безголовою. Це або всім відомі ледаща, або заплішені дурні. Ну що ж, дитино моя, обіймайтеся з ними, якщо вам це до вподоби! Коли ви рушите на якийсь файвоклок, ваш давній друг буде щасливіший за вас: одним-один, десь у передмісті, він милуватиметься на схід рожевого місяця у фіолетовому небі. Адже, власне, я вже не землянин, я на Землі почуваю себе вигнанцем. Мене утримує тут хіба що всесильний закон тяжіння, а то б полинув я до інших сфер. Я чужопланетянин. Бувайте і не беріть за зле старосвітської щирости селюка вівоннця, який так і лишився репаним мужиком дунайцем. Аби довести, що я покладаюся на ваш смак, я надішлю вам свій останній роман. Та він вам навряд чи сподобається; він вам здасться не досить занепадницьким, не досить кінцевовічним, для вас це надто щиро, надто чесно; вам давай Берґотта, ви самі в цьому призналися, для збоченого піднебіння смакощів потрібна тухлина. У вашому гурті, мабуть, вважають, що я пережиток; я вкладаю душу в те, що пишу, — це моя хиба, нині це вже не в моді, та й потім, народне життя нешеретоване, це не для ваших сно-биків. А все ж згадуйте коли-не-коли слова Христові: «Чини так, і будеш живий». Бувайте, друже!

Зустріч із Леґранденом не залишила в моїй душі якоїсь урази. Деякі спогади ніби спільні приятелі: вони примирюють; дерев’яний місток, перекинутий серед усіяних жовтнем піль, де бовваніли феодальні руїни, лучив мене і Леґрандена, як два вівоннські береги.