Читати книгу - "Марина — цариця московська"

сімейство навіть боярства. А самого Василія засудили до смертної кари — як, під впливом татарщини, казали в Москві: секір башка! Все, кінець головному змовнику і підбурювачу. Відтяли б сокирякою його дурну голову, і цар Дмитрій не мав би більше клопотів, і все було б законно, адже не він позбавив живота Шуйського, а — собор. Але Дмитрій негадано втрутився в роботу собору і велів смертну кару Шуйському замінити засланням у Галич. Проте Шуйський і до місця заслання не встиг доїхати, як Дмитрій під свій добрий настрій і свою незлостивість велів Шуйського повернути назад у Москву, простив його (як і його двох братів), повернув їм маєток та боярство — на свою голову. О, як він, необачний, про свою доброту згодом — дуже швидко! — пошкодує. Тим більше, князь Шуйський хоч для виду ніби й покаявся, а насправді — підступна твар (горбатого могила виправить!) — і далі займався своїм шкідництвом. Шкодуватиме цар Дмитрій, що помилував Шуйського. Ой як шкодуватиме! Але буде каяття, та не буде вороття. Бо знехтував цар порадою давніх латинян: лат фіде, сед куї, віде — довіряй, але дивись кому. Атож, кому.

А тим часом після того, як новий патріарх — архієпископ рязанський грек Ігнатій, який був возведений у найвищий у православ’ї сан натомість скинутого Іова, 21 липня вінчав — урочисте і пишне дійство було! — Дмитрія на царство, новий цар уже на всіх законних підставах взявся наводити лад в Московському царстві. Виявився він енергійним, невгамовним і до верховної влади мав неабиякі здібності й покликання. Задумів — у тім числі й на здійснення реформ — у нього виявилося чимало. (Один з князів — Хворостинін — так про нього скаже: «Гостротою думки і смислом здравим та ученістю книжною він себе «давно искусив».)

Новий цар почав з нововведень, які можна назвати реформами: розширив склад Думи — представницького виборного органу центрального управління, — увівши до неї як постійних членів вище духовенство, заснував (правда, на польський манір) нові чини: мечника, підчашія, підскарбія. Сам прийняв титул імператора (або цезаря). Для Русі то й геть було дивиною — ІМПЕРАТОР!!! Русь споконвіку до князів звикла. Ну, ще до титулу царя-государя, що його увів Іван Грозний. Хоча на Русі з давніх-давен про недалеку людину казали: без царя в голові. Або ще: це було за царя Панька, як земля була тонка. Чи — за царя Гороха, як людей було трохи... А ось із святою шанобливістю царем (небесним) називали Господа. Проте звикли, що Грозний, князь московський, та раптом царем-батюшкою став. А тут — імператор! Від латинян Дмитрій узяв той титул. Так, казали, ще Август у Римі йменувався — повелитель і володар, що наказує і владарює. Тож коли цар Дмитрій проголосив себе ще й імператором, насторожилися: а чи не хоче він бува і Русь їхню на латин­ський манір перехрестити?

Та католикам, які його до Москви привели, віддати? Слід бути насторожі.

Новий імператор тим часом подвоїв жалування служилим, одночасно намагаючись покращити становище безправних холопів: заборонив записи в спадкове холопство. Було надано прощення всім, хто перебував в опалі за попереднього режиму. Судочинство оголосив безплатним, селянам дозволив іти від своїх поміщиків, якщо ті не годували їх під час голоду. Дозволений був виїзд з держави, а також вільний переїзд всередині країни. «Я не хочу кому б то не було завдавати клопіт, — говорив, бувало, цар Дмитрій. — Хай мої володіння будуть для всіх вільними. Я збагачу свою державу вільною торгівлею». Ще казав іноді: «Я-де хоч і син царя Івана, знаного на Русі тирана і душогубця, але тиранії та беззаконня, що їх мій отець допускав, я не допущу. Люд мій буде вільним і не боятиметься самодурства влади — я правитиму, дотримуючись законів Русі і законів Божих. Я хоч і цар, хоч і в Кремлі, але такий же, як і всі. Щосереди та щосуботи до мене кожний може прийти і побалакати зі мною...»

Дмитрій Іванович забаг утвердити на самодержавній Русі, яка звикла до царя-самодержця і без нього не уявляла себе, нездійсненне — європейську демократію. Правда, з конституційним, як би сьогодні сказали, монархом. Такою собі англійською — як у нинішні часи — королевою в штанях. Оскільки ж руські до цього ще не були готовими, в силу своєї тодішньої дрімучої відсталості, коли всюди правили «лєшіє» — в казках і в реальності, — то й вирішив обіпертися на іноземців. І швидко опиниться «не ко двору». А не таких царів, яких вона знала до цього, Русь не захоче сприймати. В грищах з дияволом завжди перемагає диявол. Дмитрій цього не врахував, усе це й приведе його швидко до краху, і все на Русі тоді повернеться на круги своя. Русі у всі часи потрібні були лише івани грозні. Навіть за так званого народовладдя поет все одно заявляв: «Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!» І «товарищ маузер» завжди знаходився, і Русь тільки його і слухала. Навіть правитель типу англійської королеви — царствує, а не управляє, — Русі ніколи не був потрібний. Русь багла споконвіку Івана Грозного. Не вийде Дмитрію наблизити Московське царство до європейських держав — чим пізніше займеться Петро Перший. Круто, самовладно, і це йому вдасться. (А може, тоді такі часи вже настали.) Це Дмитрія і погубить. Надто випереджав він свій час. Але про це Марина не здогадувалася. Та й не могла цього збагнути, адже все ще перебувала у світі казок і не мала здатності — враховуючи її молодість та недосвідченість — до аналітичних прогнозів. Вона все ще витала в царстві дівочих мрій. Дмитрій був для неї прибульцем з казки, якого в реальності не було, — це і її швидко приведе до краху, з якого вона так і не виборсається і якого не збагне до кінця, хоч і намагатиметься врятуватися, але ще більше занурюватиметься у безодню, з якої не буде виходу.

І разом з тим Дмитрій не лише приблизив до себе іноземців, що в московитів викликало підозріння, а й виношував плани поїздок своїх підданих на навчання до Західної Європи — знову ж це здійснить лише вже згадуваний тут Петро Перший. Заодно, аби вберегти християнство, намагався створити союз проти Туреччини, до якого мали б увійти Німеччина, Франція, Польща, Венеція, оживив дипломатичні