Читати книгу - "Коханий волоцюга"

Лінда тихо засміялася, вирівнялася, відчинила двері кімнати й обвела її зачарованим, як у дитини, поглядом.

— Боже! Де ми? Це ж… Це ж як… Фантастика!

Після темного коридорчика невелика кімната нагадувала сонячний реактор. У вікно били два потужні прожектори — один від сонця, що наполовину зайшло за обрій і виривалося з-за нього багряно-вогнистими язиками, другий від його відображення у рухливому дзеркалі річки. Прожектори від неба і від води перетнулися, сфокусувалися у кімнаті й створили ефект сонячного вихору. Яскраве світло відбивалося від стін в теплих абрикосових тонах, від світлин у засклених рамочках, від бронзової люстри на стелі, від лакованої дерев’яної підлоги. Воно заломлювалося, розсіювалося, знову сходилося, переливалося, вирувало. Жовтувато-кавова штора на круглому, схожому на ілюмінатор вікні напнулася, наче вітрило на човні, й аж палахкотіла, підхоплена тим вихором, — ще мить і вона вибухне гарячим полум’ям.

З тієї світлової круговерті повистрибували сонячні зайчики і несамовито гасали картиною, що висіла якраз навпроти вікна, — засліплювали породистого вороного коня, лоскотали його вологі роздуті ніздрі, пробігали обличчям юної вершниці, її білосніжною сукнею, таким же чорним, як кінська грива, розметаним на вітрі волоссям. Здавалося, що вороний аж тремтить від нетерпіння, ось-ось він зірветься зі стіни, перелетить через кругле вікно, помчить осіннім світом, по вогнистій річці, понад лісом і зникне разом із сонцем за обрієм.

Лінда роззулася, поставила мокасини в коридорчику, обережно переступила поріг, пройшлася так, ніби боялася наступити на розсипані по підлозі промені, і раптом завмерла перед портретом.

— Хто це?

— Принцеса.

— Справжня? — перепитала недовірливо.

— Справжнісінька!

— А кінь…

— Його звати Орлик.

— Я дуже люблю коней.

— Я також.

Вона підійшла до стіни, дотягнулася рукою до коня, ніжно погладила його по високій лискучій холці, провела долонею по розкошланій чорній гриві, зітхнула, повернулася до вікна, відсунула штору, задивилася на річку, у якій хутко зникало сонце.

— Як гарно!

Дмитро відніс торбини на кухню, поклав на столик Ліндині ключі і повернувся до кімнати. Вона почула його кроки, озирнулася — по щоках котилися дві сльозини.

— Ти чого? — він стривожено схопив її за плечі.

— Не знаю… Просто так… Чогось… щемко… Глянь — як гарно! Це добре, що ми вибралися сюди восени, дуже добре. Осінь краща за літо. Правда ж?

— Правда ж, — усміхнувся Дмитро.

— Головне, що ми це зробили. Кожного року щось заважало — то тебе з роботи не відпускали, то тобі дисертацію треба було під час відпустки підтягувати, то Вадик захворів. А я все чекала, чекала, чекала… Цілих п’ять років! Думала вже, що ти ніколи не дотримаєш слова і не поїдеш зі мною. І ось дочекалася. Нарешті. Це нічого, що надворі осінь. Це зовсім нічого. Ти ж знаєш, як я люблю таку осінь.

— Знаю.

Він притиснув її до грудей, торкнувся вустами до сивого пасемка над лівим вухом.

— Що моя принцеса бажає на вечерю?

— Те, що й ти.

— Тоді омлет. З беконом.

— З… беконом?.. Добре. Хай буде омлет… з беконом.

— І каву. З молоком.

— І каву. З молоком.

Лінда не дочекалася вечері. Коли Дмитро зайшов з тацею у кімнату, вона вже спала. Лежала на правому боці — права нога витягнута вздовж канапи, ліва підібгана аж до підборіддя. Психологи стверджують, що так сплять невпевнені в собі люди, дуже ранимі і схильні до сумнівів та самоаналізу. Лінда завжди так спала. Але колись вона була такою рішучою! Такою, що аж-аж…

На Зенька він наштовхнувся неподалік від редакції. Той вирізнявся серед пробігаючого туди-сюди люду і всім своїм виглядом демонстрував, що його занесло в рідні краї нетутешнім вітром. Бежеві штани-дудочки з якимись прибамбасами по боках, широкий светр кольору нестиглих оливок, рудуватий берет з бомбоном, з-під якого звисали світлі кучеряві патли, зібрані на потилиці у довгий хіппівський жмут, через плече — торбина з кольоровими наклейками «made in nenasche», на ногах — руді мешти з гострими носаками. Усе це раптом різко повернулося, метнулося, стрепенулося, підстрибнуло мало не на півметра над тротуаром, вихором полетіло назустріч Дмитрові, закружляло навколо нього.

— Привіт, старий! — Зеньо аж нетямився від радості, хоча близькими друзями вони ніколи не були і навіть в одну компанію не ходили.

— Боже, яка експресія! Привіт! — Дмитро ледве вивільнився з цупких обіймів. — Ти з якого це неба звалився?

— Із сьомого! — засміявся Зеньо. — Уявляєш, старий? Аж із сьомого!

— Ого! І як ти там опинився?