Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

І враз, кинувши на стіл недоїдену моркву, хлопець важко схлипує й затуляє обличчя руками.

Агнешка легенько обнімає його, кладе руку на чоло.

— Ти, Тотеку, передчасно підвівся з ліжка. У тебе висока температура. Вертайся додому й лягай.

— Ви нічого не знаєте, пані. Я не люблю бути вдома, не можу влежати. Я сюди приходжу навіть уночі. І сьогодні в школі я вас, пані, обманув...

— Коли?

— ...що я нібито чекав на другий урок. Адже ж я знав про те шахрайство з дітьми. І Елька знає, навіть Томек. І всі довідаються. І все впаде на вас, пані. О, я вже чув у крамниці, що там говорять. Моя мама...

— І все впаде на мене...— перебиває Агнешка, повторюючи його слова з меланхолійним розпачем. І цей її тон викликає в Тотековому серці мало не вибух гніву.

— Чому ви, пані, не мешкаєте там, де мали мешкати? Чому ви дали згоду?..

— Тотеку, що з тобою?

— Хіба ви, пані, не розумієте?

Морок — і враз блискавка. Запізнілий сніп світла, яскравого аж до запаморочення в голові. Отож те сусідство через двері — це не тільки пастка. Це також доказ, перед очима всіх людей, її вибору, її згоди. Тепер усе ясне, страхітливо зрозуміле. Вчорашні образи на вечорі відпочинку. Антипатія Коздроньової, змова жіноцтва. Відсутність дітей на уроці. Ех, якби-то знаття, якби-то тверде знаття, проти кого насамперед спрямувало село отой свій протест! Проти неї? Чи проти нього? Треба це перевірити. Потрібно переконатися. О, тільки тепер гра варта свічок. Агнешка хапає кинутий на стіл шнур і конвульсійно затискає його в руці. Серце починає стукотіти сильно, несамовито.

— Тотеку, я мушу вертатися. Зараз. Ходімо.

— Але ж ви, пані, залишитеся тут? Не виїдете?

— Ні. Я ще не знаю.

— Я дуже хотів би, щоб ви оселилися в нас.

— О, Тотеку, я хотіла б мешкати чимдалі від... школи.

— А я — щоб у нас. Вона... вони б не наважувалися при вас...

— Про кого це ти?

— Прошу пробачити мені. Я не так сказав. Але ж, пані, ви все-таки мусите залишитися. Бо що ж буде зі мною?

— Мама тебе підовчить. Поступиш до загальноосвітньої...

— Мама? Мама мене підовчить! О світку мій!

— Мені тут нема що робити. Ну, ходімо.

— Неправда. Не йдіть іще, пані, я вас прошу. Якщо ви так говорите, то я...

Тотек пробігає попід стіною, аж у самий куток своєї схованки, присідає й гарячково розгрібає складені там книги й старі газети. Тепер, коли затихла розмова, Агнещин слух уловлює якийсь невиразний шум чи спів. І аж тепер усвідомлює, що той відголос чула вона й раніше, можливо, від самого початку перебування в кімнаті.

— ...то я вам покажу найголовніше... Ніхто не знає, навіть Уля. То я вам, пані, покажу і ви повинні, ви мусите залишитися. Будьте ласкаві!

З-під паперів на паркеті показується дерев’яна ляда. Тотек ледве підважує її.

— Вони не знають, що я про це знаю. А може, їм і не потрібний оцей вихід. Вони ж ходять низом, ви вже бачили, кудою. Замикаються на ключ там, у цьому підвалі. Нахиліться тут, пані, будьте ласкаві, і допоможіть мені. Тільки тихо.

У міру того, як підіймалася ляда, щораз виразніше й виразніше долітали знизу голоси й вигуки. Безладний, перемішаний гамір. Гамір п’яниць.

— Ось як вони це роблять,— шепоче Тотек.— Там вони п’ють. Але про це не можна говорити. Якби ви, пані, знали, яким стає тоді Зависляк дома!.. Дядько, але... не варто про це й згадувати. А ви думаєте, що такі хлопці, як от я, не п’ють? Теж п’ють.

Агнешка заглядає в темний отвір. Внизу ледве-ледве маячать площинки гвинтових східців. Темрява дихає звідти гнилою, солодкуватою задухою. І зненацька вона вибухає хоральною піснею:

«Чи тут ме-ешка панна Агне-ешка...» І ритм пісні відразу ж губиться в криках, вересках, дзенькоті битого скла.

Агнешка спускає ляду. Здається, її обіймає млість. Піт, що зросив чоло, скроні, шию, неприємно лоскоче шкіру. Агнешка не насмілюється глянути на Тотека, не знає, як відповісти на його настирливе вичікуюче запитання.

— Що ж я...— знизує плечима, безпорадна й пригнічена.— Ходімо, ходімо геть звідси.

— Ну, якщо, пані, ви вже — ні, то уже й ніхто,— каже Тотек.— Ех, якби я мав гранату! Якби мій татусь був живий!

— Так не можна! — жахається Агнешка його запальності.— Я не знаю ще. Не знаю. Подумаю, спробую. У всякому разі, це — секрет. Ми не бачилися, не були тут. Тепер ти виходь першим. Я знайду дорогу й сама.

Малосильна ця спілка, думає Агнешка зі смутком, вертаючись назад тим же шляхом, крізь вирви й терни. Учителька без досвіду й екзальтований хлопчина. А обов’язки наростають страхітливим темпом. І найважливіший, найпильніший треба виконати ще сьогодні. Вечір наближається, нема коли марнувати час. Що ж,