Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

— Якщо Люба має рацію, то не хто інший, як привид Свободи, має врятувати душу Львова. Тобто подарувати йому свободу! — кинув здогад Безрукий.

— Я теж так думаю, — погодився вундеркінд. — Але чому із смолоскипа згаслого?.. Не розумію...

— Бо не було в нас ще свободи! — випалив Лев. — Народ тільки-тільки піднявся, щоб її здобути!

— Глибоко копаєте, Леве Львовичу. Народ великий, а ми тільки у Львові. І на кону лише душа міста, а не цілого народу.

— Звідки ти знаєш? — не здавався Лев. — Може, це остання рятівна душа, яка в цього народу залишилася? І можливо, від неї має розпочатися справжнє відродження?

— Що буде потім — і проблема ця буде потім. Питання зараз: який привид і як може врятувати душу міста?

— Стривай! — Лев почухав потилицю. — А ти знаєш, що у вісімдесятих роках, у вісімдесят другому, здається, оцей смолоскип, що тримає наша статуя Свободи, відвалився і вбив жінку? Туристку з Риги?

— О Боже! — вигукнув вундеркінд. — Стає тепліше. Можна припустити, що тому «зі смолоскипа згаслого...» — раз він уже відвалювався...

— Ти придивися добре, Борисе, навіть звідси, знизу, помітно, що факел наче в гіпсі... Ніби невдало зрісся з рукою...

— Дійсно!

— Його прикріпили знов до Свободи аж через п'ятнадцять років, уявляєш? Відвалився смолоскип за Радянського Союзу, а був відреставрований уже за України... Мої студенти дуже люблять цю статую і кажуть, що вона колись встане! І тоді довгождана свобода настане!..

Вундеркінд протер окуляри.

— Щось у тому є... — промимрив байдуже.

— І ще одна цікава деталь. Кажуть, що майстер, який реставрував руку Свободи, згодом, під час виконання якихось висотних робіт, упав і розбився. Ось так. Фатальна якась ця статуя, нещаслива.

— Була нещаслива... — Борис не зводив очей зі скульптури.

— Чому?..

— Бо слова «гріхи спалив», скоріш за все, означають — спокутував.

— Як?..

— А це вже, Леве Львовичу, не наших умів діло. Нам треба якось допомогти привиду свободи звільнити душу Львова і якось не дати нашим супротивникам йому в цьому завадити. А це питання всього-на-всього декількох днів. Бо скоро день Юріїв! Колись в Юріїв день навіть з кріпацтва можна було звільнитись. Є щось у тому дні від свободи все-таки, є... — Борис потер очі. — Що, Леве Львовичу, по домівках? Дамо здогадам укорінитися в мозку?

— Рано... — Безрукий прямував до парадного входу в музей етнографії.

— Зачинено, — попередив вундеркінд.

— Нічого. Хто стукає, тому відчиняють. — І Лев загримав у двері.

З'явилася хитра усмішка свіженького, зовсім не заспаного сторожа.

— Учені з конференції? — запитав той. — Вранці від'їжджаєте? І не встигли відчути духу свободи?

— Так, — переконливо збрехав Лев.

— Мене попереджали. Казали, що можна впустити. І я радію з цього. Нарешті вчені зацікавилися духом, що стовідсотково тут живе. Сам бачив. Розумієте, я старий, сторож-пенсіонер, який багато років пропрацював у цьому музеї в архіві, порушував це питання ще за Союзу! Мене ледь божевільним не зробили. Директорка колишня, зовні партійка від каблуків до червоної шпильки на волоссі, всередині була все-таки доброю людиною... Вона мене пошепки на вулиці так і запитала: «Де ти бачив, Петре, в СРСР свободу? Так що помовч до пори до часу». Я здивувався: «Ви думаєте, що ця пора і час настане?» Вона мені підморгнула: «Обов'язково». «Звідки ви знаєте?» — запитав я. «Привид сказав», — як молотом по голові, стукнула мене директорка і розчинилася в натовпі... Так що добре, чудово, що вчені прокинулися. Зараз така апаратура, що можна все доказати... — Дідусь був напрочуд балакучий. — Я радий кожному...

— Ми що, не перші? — вдалося вставити запитання Борисові.

— Та яке там?.. Треті вже за ніч... Був товстий професор з прилизаним волоссям із Києва, був лисий доцент із Дніпропетровська... Тепер ви... А звідки будете?..

— Я з Одеси, — брехнув вундеркінд.

— Видно, — втішився дід, що не помилився у здогаді. — А ви, пане?..

— З Тернополя...

— Точно!.. — зрадів сторож. — Моя покійна теща мала такий самий солодкий акцент. — Безрукий уперше в житті дізнався, що розмовляє із солодким тернопільським тещиним акцентом. — Приємно... То що, під купол?.. Там привид бродить уночі... А вдень сидить у моєму архіві... Вчиться... — хихикнув дідусь.

— Аякже, під купол! — силувано всміхнувся Лев.

— І треба ворушитись. Скоро світатиме... — Дідусь закашлявся. — Якщо ви не проти, я з вами не полізу... Старий уже... Однієї вилазки за ніч, щоб відчути свого друга, мені Достатньо-Спочатку сходами, а потім є драбинка. Гаразд?.. Беріть ліхтар! — Сторож вручив Борисові світло. — Тільки підтримуйте вашого компаньйона з Одеси, — звернувся пошепки до Безрукого, коли юнак обережно подибав уперед, — бачу, він не для драбин створений, щоб ще, чого доброго, не гримнувся, біди мені не наробив...

— Та ні, — усміхнувся Лев. — Це він на перший погляд такий