Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

суто феодального драгунського полку та офіцери єгерського батальйону, здебільша вихідці з бюргерів, укладали в Хойницького зворушливі союзи на все життя. Ранні літні ранки бачили крізь високі склепінчасті вікна палацу строкату мішанину піхотних і кавалерійських одностроїв. Поснулі хропли у вічі золотому сонцю. Близько п’ятої години ранку до палацу біг табун переляканих денщиків будити панів офіцерів. Бо о шостій полки мали починати муштру. Господар, непідвладний дії алкоголю, давно вже порався у своєму малому мисливському павільйоні. Він чаклував там над химерними скляними рурками, спиртівками, апаратами. В окрузі йшла поголоска, ніби граф намагався робити золото. І справді, він наче провадив навіжені досліди алхіміків. Зрештою, якщо графові й не щастило створити золото алхімічними методами, він умів добувати його, граючи в рулетку. Інколи пан граф давав підстави думати, що в грі він користується надійною «системою», успадкованою від якогось таємничого давно померлого гравця.

Уже багато років Хойницький був депутатом державної ради, він регулярно переобирався в своїй окрузі — перемагав суперників за допомогою грошей, сили й приголомшливої винахідливості; улюбленець уряду, він зневажав парламентську корпорацію, до якої належав, ніколи не виголосив жодної промови й не кинув жодної репліки з місця. Недовірливий, насмішкуватий, безстрашний, Хойницький без вагання заявляв, що цісар — безмізкий стариган, уряд — купа нероб, державна рада — збіговисько довірливих і патетичних йолопів, державні урядовці — продажні, боягузливі й ледачі. Австрійські німці були в нього вальсувальники й корчемні співаки, угорці смерділи, чехи були природжені чистильники чобіт, русини — потайні й зрадливі росіяни, хорвати й словенці, яких він називав «краватами» й «сливинцями», — щетинники і продавці каштанів, а поляки, до яких і сам належав, — залицяльники, перукарі й модні фотографи. Щоразу, повернувшись із Відня чи інших осередків великосвітського життя, де він обертався, почуваючись як риба у воді, граф звичайно виголошував таку собі похмуру доповідь, яка лунала десь отак:

— Ця імперія має загинути. Наш цісар ще не стулить навіки очей, як ми розпадемося на сотню шматків. Балканці будуть могутніші за нас. Усі народи створять свої паскудні крихітні державки, і навіть євреї проголосять свого короля в Палестині. У Відні вже тхне демократичним потом, так що я не можу навернутись на Рінґштрасе. Робітники придбали собі червоні прапори й не хочуть працювати. Віденський бургомістр — то лагідний швейцар. Попи вже пливуть слідком за народом, у церквах правлять чеською мовою. У Бурґтеатрі ставлять бридкі єврейські п’єски, і щотижня якийсь угорський клозетний фабрикант стає бароном. Запевняю вас, панове, якщо тепер не заходитися стріляти, все пропало! Ми ще доживемо до цього!

Графові слухачі сміялися і випивали ще по келишку. Інколи й тепер стріляли, надто під час виборів, приміром, щоб забезпечити депутатський мандат графові Хойницькому, й цим показували, що світ так просто не може пропасти. Ще живий був цісар. Після нього правитиме престолонаступник. Армія муштрувалась і виблискувала всіма барвами, належними їй за інструкцією. Народи країни любили династію й демонстрували цю любов у найрозмаїтіших національних убраннях. Цей Хойницький жартун, та й годі.

Одначе лейтенант Тротта, що був вразливіший за своїх товаришів, меланхолійніший за них і завжди чув у душі відлуння помахів шумких, темних крил смерті, яка вже двічі стрівалася на його дорозі, — лейтенант Тротта інколи відчував похмуру вагу тих пророкувань.

X

Щотижня, під час чергування, лейтенант Тротта писав свої одноманітні листи окружному начальникові. В казармі не було електричного світла. У вартівнях, відповідно до регламенту, світили старовинні казенні свічки, як за часів героя Сольферіно. Тепер, щоправда, це були свічки «Аполлон» — із білого як сніг і тривкішого стеарину, з добрячим ґнотом, що горіли рівним полум’ям. Лейтенантові листи не виказували змін у способі його життя і незвичайних умов прикордоння. Окружний начальник ні про що не розпитував. Відповіді, які він регулярно, кожної четвертої неділі місяця, надсилав синові, були не менш одноманітні, аніж лейтенантові листи.

Щоранку старий Жак приносив пошту до кімнати, в якій окружний начальник уже багато років мав звичку снідати. Кімната ця була трохи на відшибі від інших і вдень пустувала. Вікно, що виходило на схід, гостинно впускало сюди всі ранки: ясні, похмурі, теплі, холодні й дощові; під час сніданку воно стояло відчинене взимку і влітку. Узимку окружний начальник сидів, закутавши ноги пледом, біля столу, підсунутого ближче до широкої груби, і в грубі тріскотіли дрова, що їх за півгодини до сніданку розпалював старий Жак. Щороку з п’ятнадцятого квітня Жак переставав палити грубу. Щороку п’ятнадцятого квітня окружний начальник, за будь-якої погоди, розпочинав свої вранішні прогулянки. О шостій ранку підмайстер перукаря, невиспаний і сам ще не поголений, заходив до спальні окружного начальника. О шостій п’ятнадцять підборіддя пана фон Тротти красувалося між трохи вже посрібленими бакенбардами, гладенько виголене й припудроване. Голий череп був уже помасажований, злегка порожевілий від кількох краплин утертої в нього «Кельнської води», а всі зайві волосинки, що виглядали з ніздрів і вух, а подеколи стирчали на потилиці над високим накрохмаленим комірцем, без сліду нещадно видалені. Тоді окружний начальник брав ціпочка світлого кольору, надягав низького сірого капелюха й рушав до міського парку. Він був у жилетці з невеличким викотом і сірими ґудзиками та сизому закритому сурдуті; вузькі панталони без напрасованого рубчика, з темно-сірими штрипками обтягали гостроносі чоботи без нашивних передів, зі щонайтоншого шевра. Вулиці були ще безлюдні. Гуркотіла вибоїстою бруківкою міська поливальна цистерна, яку тягли двоє гнідих важковозів. Візник на високому передку, ледве вгледівши окружного начальника, опускав батога, клав віжки на гальмо і так низько скидав шапку, що аж черкав нею об коліна. То був єдиний чоловік на все містечко, та й на всю округу, якого пан фон Тротта вітав бадьорим, майже задерикуватим помахом руки. Біля входу до міського парку панові фон Тротті козиряв муніципальний поліцай. Цьому окружний начальник казав щиросерде: «Слава Ісусу», не ворухнувши рукою. Потім він рушав до білявої власниці павільйону содової води. Тут він злегка підіймав капелюха, випивав склянку шлункової води, не скидаючи своїх сірих рукавичок, діставав з кишені жилетки монету і йшов далі. Дорогою стрічалися йому пекарі, сажотруси, овочівники, продавці м’яса. Кожен до нього вітався. Окружний начальник відповідав на привітання, прикладаючи пальця до крис капелюха. Лише перед аптекарем Кронауером, що також полюбляв уранішні прогулянки та ще й був муніципальним