Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дуже добре, — сказав він. — Почнімо, — і він простягнув руку до мене через стіл.
Цього разу взяти її, зробити цей свідомий вибір, коли не відволікав помічний відчай, було важче. Я мимоволі подумала про силу його хватки; тим часом довгі елегантні лінії його пальців охопили мою руку, а їхні теплі мозолисті кінчики злегка торкнулися мого зап’ястка. Я власними пальцями відчувала, як б’ється його пульс, і відчувала тепло його шкіри. Я опустила погляд на свою книжку та з жаром у щоках спробувала якось зрозуміти літери, а він тим часом почав монотонним голосом вимовляти власне заклинання. Його ілюзія почала оформлюватись у ще одну ідеально окреслену квітку, пахучу, красиву та геть прозору, зі стеблиною, охайно вкритою шипами.
Я почала пошепки. Відчайдушно намагалася не думати, не відчувати його чари в себе на шкірі. Не відбувалося геть нічого. Він нічого мені не говорив; його очі рішучо зосередилися на точці в мене над головою. Я зупинилася та потай струснула себе. Тоді заплющила очі й намацала обриси його чарів — такі ж шипасті, як і його ілюзія, колючі та насторожені. Я почала мугикати власне заклинання, та зрозуміла, що думаю не про троянди, а про воду, та ще про спраглу землю, будую під його чарами замість намагатися перекрити їх. Я почула, як він різко вдихає, і загострена будівля його заклинання знехотя почала мене впускати. Троянда між нами охопила увесь стіл довгим корінням, і почали рости нові гілки.
Це не були такі ж зарості, як і тоді, коли ми вимовили заклинання вперше: він стримував свої чари, і я теж; ми обоє живили діяння лише тоненьким потічком сили. Але трояндовий кущ став матеріальним інакше. Я вже не могла сказати, що це — ілюзія: довге жилаве коріння скрутилося разом, запускаючи пальці у тріщини столу, обвиваючи ніжки. Його квіти були не просто зображеннями троянд, це були справжні троянди в лісі, половина з них ще не розкрилась, а решта була розвіяна — їхні пелюстки розлітались і ставали брунатними по краях. Повітря наповнилось їхнім міцним ароматом, надто солодким, і поки ми це втримували, у вікно влетіла бджола й заповзла в одну з квіток, рішучо в неї тицяючись. Не змігши видобути нектару, вона спробувала ще одну, а тоді ще одну, шкрябаючи маленькими ніжками по пелюстках, які хилилися саме так, ніби могли витримати вагу бджоли.
— Тобі тут нічого не перепаде, — сказала я бджолі й дмухнула на неї, але вона все-таки спробувала ще раз.
Дракон перестав видивлятися через мою голову, і перед його пристрастю до чарів зникала всяка ніяковість — він вивчав наші переплетені заклинання з тим же завзятим напруженим поглядом, з яким він брався за найскладніші свої діяння, а світло заклинання яскраво сяяло в нього на обличчі та в очах; він прагнув зрозуміти.
— Можеш утримати це самотужки? — запитав він.
— Гадаю, що так, — сказала я, і він повільно прибрав руку від моєї руки, полишивши на мене утримання дикого розлогого трояндового куща. Без жорсткого каркасу його чародії він був готовий обвалитися, наче лоза без трельяжа, але я виявила, що можу втримувати його чари — лише куточок, достатньо для кістяка, більше живлячи заклинання власними чарами, щоб компенсувати їхню слабкість.
Він сягнув униз і перегорнув кілька сторінок своєї книжки до іншого заклинання, цього разу — для створення ілюзії комах, з такою ж схемою, як і для квітки. Говорив він швидко, заклинання скочувалися в нього з язика, і він створив із півдесятка бджіл, яких випустив на трояндовий кущ, що тільки ще більше спантеличило бджолу, яка прилетіла до нас першою. Створюючи кожну, він… віддавав їх мені, якось злегка штовхаючи; мені вдавалося їх ловити та чіпляти до створеного трояндового куща. Тоді він сказав:
— Зараз я хочу приєднати до них заклинання спостереження, — і додав: — Те, яке носять вартові.
Я кивнула, водночас зосередившись на утримуванні заклинання: що може пройти в Пущі непоміченим легше за просту бджілку? Він перейшов до дуже старих сторінок книжки, до низки заклинань, записаних його ж рукою. Утім, коли він розпочав діяння, вага заклинання незграбно опустилася на ілюзії бджіл і на мене. Я ледь-ледь утримала їх, відчуваючи, що мої чари вичерпуються надто швидко, щоб їх поповнити, доки мені не вдалося скрикнути без слів від утоми, а він не підняв очі від діяння та не потягнувся до мене.
Я так само необережно схопилася за нього у відповідь рукою та чарами водночас, а він тим часом теж тиснув на мене чарами зі свого боку. Дихав він шумно й різко, і наші діяння зачепились одне за одне, а тоді в них ринули чари. Трояндовий кущ знову почав рости, його коріння сповзло зі столу, а стеблини вилізли з вікна. Бджоли, кожна з яких мала очі з дивним полиском, перетворилися на гудючий рій серед квітів, який відлітав геть. Якби я зловила якусь руками та подивилася зблизька, я побачила б у тих очах відображення усіх троянд, яких вона торкнулася. Та в моїй голові не було місця для бджіл, троянд або шпигування; не було місця ні для чого, крім чарів, їхнього нестримного потоку, а єдиною опорою для мене була його рука — щоправда, його перекидало разом зі мною.
Я відчула його ошелешену тривогу. Мимохіть потягнула його разом із собою туди, де чарів ставало менше, неначе й справді перебувала у річці, що прибуває, та поспішала до берега. Разом нам вдалося витягти себе. Трояндовий кущ потроху зменшився до однієї квітки; фальшиві бджоли залізали у квітки, доки ті закривались, або просто розчинялись у повітрі. Закрилась і щезла остання троянда, і ми обоє важко сіли на підлогу, досі не розплівши рук. Я не знала, що сталося: він доволі часто говорив мені, як небезпечно мати недостатньо чарів для заклинання, та ще ніколи не згадував про ризик їхнього надміру. Коли я повернулася до нього, щоб добитись якоїсь відповіді, він відхилився головою назад до полиць, очі в нього були такі ж стривожені, як і в мене, і я усвідомила, що він знає про те, що сталося, не більше, ніж я.
— Ну, — не до ладу сказала я за мить, — гадаю, це таки спрацювало, — він витріщився на мене, поступово обурюючись, і я безпорадно розсміялася, мало не рохкаючи — мені макітрилось у голові від чарів і тривоги.
— Ах ти ж нестерпна божевільна, — рикнув він на мене, а потім охопив руками моє обличчя та поцілував мене.
Цілуючи його у відповідь, я не думала як слід про те, що відбувається; мій сміх лився йому в рот і перетворював мої поцілунки на заїкання. Я й досі була пов’язана з ним, і наші чари зав’язувалися величезними безладними плутаними вузлами. Мені не було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.