Читати книгу - "Нездоланний"

агента. Мої свідчення одразу здалися б підозрілими, навіть через стільки часу. Я стала би просто еротичною фантазією для будь-якого адвоката. Це виглядало б десь так: «Спецагенте, розкажіть нам про хабар, який ви нібито не брали, проте не маєте жодних доказів цього». Тож я б точно приєдналася до вас у тій радіолокаційній хижі на Алясці. Посеред зими. Це була абсолютно невиграшна ситуація. Тож я подала у відставку.

– Мабуть, це було важко. То що було потім?

– Що ж, іноді ти виграєш, а іноді мусиш і програти.

– Ні, виграєш безліч справ, а потім одну таки програєш. І немає жодного другого шансу.

– Я не відчуваю себе нещасливою, роблячи те, що я роблю.

– Але?

– Але я не знаю, скільки нам іще знадобиться це робити. Не схоже на роботу до кінця життя.

– Проте саме так і може бути для Ківера.

– Це дуже грубо.

– Якою була його історія?

– Була?

– Гаразд, є.

– Я чула, що йому загрожує третє попередження. Бюро завжди діє дуже обережно, а в нього була звичка всюди поспішати попри всі обставини. Жодного плану, жодного прикриття. Вони казали, що він ставив справи під загрозу. Разом із собою та своїми колегами. Третє попередження також відправило б його на Аляску. У тій радіолокаційній хижі стало б значно тісніше. Тож він подав у відставку задовго до слухання справи. Думаю, він зрозумів, що це буде єдино правильним рішенням для нього. І до того, як ви це скажете, я скажу це сама: так, я погоджуюсь, саме це він і робив у Материному Спочинку. Він знову поспішав попри всі обставини. Він не чекав на підмогу.

Підійшла офіціантка, принісши тарілки з їхнім замовленням та доливши їм напої. Коли вона відійшла, Ричер сказав:

– Але ж Ківер подзвонив із проханням про підмогу. Він зайшов досить далеко. Нам це відомо. Для чого ж тоді кликати на допомогу, а потім не чекати на неї?

Ченґ відповіла:

– Нетерпіння? Терміновість?

– Можливо, вони дісталися до нього першими. Ще до того, як він нас дочекався. Можливо, він нікуди і не квапився.

– Звучить, як службове попередження громадськості для всіх шибайголів.

– Ми не знаємо напевне, що саме трапилося.

– Хотілося б, щоб він нікуди не поспішав.

– Це завжди розумно.

– Закладаюсь, вас це зовсім не стосується.

– Та ні, якраз це я робив безліч разів. Саме завдяки цьому я зараз і тут, вечеряю разом із вами. Цей безладний всесвіт. Дарвінізм у дії.

Вона замовкла та запитала:

– Можна поставити вам одне питання?

Він відповів:

– Звичайно.

– А ми зараз вечеряємо?

– Так написано в меню. На ланч тут подавали інші страви, і це точно аж ніяк не сніданок.

– Ні, я маю на увазі справжню вечерю замість перекусів придорожнім фаст-фудом.

– Тобто при світлі свічок та під акомпанемент фортепіано?

– Необов’язково.

– Зі скрипалями та хлопцями, що продають троянди?

– Якщо це доречно.

– Тобто побачення?

Вона відповіла:

– Думаю, у широкому сенсі цього слова.

Він запитав:

– Сказати чесно?

– Як же інакше?

– Припустімо, ми знайшли б Ківера ще вчора, можливо, коли він сходив би з потяга чи опинився би посеред пшеничного поля з розтягнутою гомілкою, трохи спраглий та голодний, проте в цілому в нормальному стані, тоді так, звісно, я запросив би вас на вечерю, і якби ви відповіли мені згодою, ми б зараз саме вечеряли по-справжньому, тож думаю, що ця спроба майже рахується.

– Тільки майже?

– Ми не знайшли Ківера. Тож частково ми загрузли в придорожньому фаст-фуді.

– Але ви б запросили мене на вечерю?

– Безсумнівно.

– Чому?

– Ви – та людина, з якою я залюбки повечеряв би.

Вона на мить замовкла, усього лише на п’ять чи шість секунд, саме до тієї межі, коли ця пауза могла б здатися непристойною, а тоді сказала:

– З тієї ж причини я б відповіла згодою.

– Неймовірно.

– Тож не забувайте, що зараз ми з вами вечеряємо.